Анастасiя Чернета, 9 клас
 ХЛ №162; м. Харків
Вчитель, що надихнув на написання есе: Куликова Юлія Григоріївна

1000 днів війни. Мій шлях

Кажуть, добро завжди перемагає. Погодитись із цим буває важко, коли бачиш, як гинуть найкращі; коли намагаєшся визначити, як війна змінює свідомість українців; коли замислюєшся: а як ці 1000 днів вплинули саме на мене…

Іноді добро перемагає, але запізно - для когось одного. Згадується доля Тараса Шевченка, який все життя мріяв про скасування кріпацтва. Він був активною людиною, пережив ув'язнення, залишив по собі багато патріотичних творів. Але помер, так і не встигнувши побачити втілення своїх сподівань - волі для українців.

Нині я часто думаю про військових, які так само не зможуть дочекатися здійснення своєї мрії - перемоги України. Проте, жертвуючи своїм життям, вони дають змогу впевнено дивитися в майбутнє кожному з нас. 

Кожен переживає війну по-різному. Хтось воює, захищаючи країну. Деякі виїхали за кордон, але продовжують допомагати Україні фінансово. Є невелика кількість людей, які абстрагувалися від подій і вважають, що війна їх не стосується. Я й сама спочатку не могла повірити, що такі події можливі в наші часи. У перші дні після вторгнення було багато роздумів, як діяти далі, але наша родина вирішила залишитися в Харкові.

Усвідомлення прийшло поступово: війна тут і зараз. І де б ми не були, в Україні чи в іншій державі, - це стосується кожного з нас.

Живучи в Харкові, я бачу, що наше місто не здається. Комунальні служби працюють, моє місто завжди залишається чистим та доглянутим. Багато харків’ян, які виїхали в перші дні після вторгнення, повертаються додому. Це допомогло мені повернутися до звичного життя в 2022 році.

Є світло чи немає – місто живе, і ми завжди знаходимо нові способи подолати труднощі.

Озираючись подумки назад, я аналізую, наскільки різними були ці 1000 днів війни. Спочатку ворог стояв поблизу міста. І в той час дійсно було дуже страшно, кожний день тягнувся, як місяць, кожний звук вибуху здавався фатальним. КАБи й зараз щодні летять на моє місто. Але, як би це не звучало жахливо, ми звикли до цього.

Звикли до сирен, гучних звуків, стовпів диму. Ми не вважаємо це нормальним, але просто не здатні постійно жити в стресі.

Ці 1000 днів кардинально змінили мене й моє оточення. Якщо початок війни асоціюється зі страхом, то зараз емоції зовсім інші. Надихають новини про перемоги наших воїнів, з’явилося розуміння, що мир можна тільки вибороти, а не випросити. Люди повертаються, відновлюють міста, і ми бачимо нашу незламність.

Сьогодні ми переосмислюємо свою історію, шлях боротьби предків. Починаємо відповідально ставитися до життя, плекати нашу культуру й мову – те, що найбільше ненавидить ворог. 

Усі ми маємо наближати перемогу власноруч, а не чекати, що це зробить хтось інший. На жаль, я ще не маю можливості допомогти нашій армії фінансово, але завжди шукаю способи бути корисною своїй країні: збираю папір, пластикові кришечки, картон на переробку для виготовлення дронів або протезів; пишу слова підтримки військовим в інтернеті або в листівках, які збираємо в школі та відправляємо на фронт, беру участь у різних волонтерських акціях; кілька разів долучалася до плетіння маскувальних сіток.

Окрім того, стараюся бути максимально оптимістичною й ділитися своїм настроєм з іншими, не дозволяючи ворожій пропаганді зламати наш бойовий настрій.

Отже, добро завжди перемагає, коли ми активно йому в цьому допомагаємо, максимально докладаємо зусиль для подолання зла, несправедливості та відчаю. Військові, що загинули, захищаючи Україну, десятки тисяч вбитих цивільних людей, зруйновані вщент міста і села – усе це назавжди залишиться в нашій свідомості, щоб постійно нагадувати про ціну перемоги.