Бутакова Вероніка, 10 клас, КЗЗСО «Ліцей №17 Хмельницької міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сестрова Олена Віталіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У своєму житті я визначаю декілька точок «неповернення»: розлучення батьків, переїзд з рідного міста, одруження моєї мами, народження брата, війна. Усі ці події змінювали мій життєвий шлях, характер та сприйняття світу. Я вважаю, що без них не була б тою, ким є зараз, не побачила та не відчула те, що пережила, а тому не шкодую про зроблене мною або тими, хто вплинув на формування мого «я».

У дитинстві я завжди мріяла стати дівчиною, якою будуть пишатися батьки. Для цього завжди намагалася бути першою, брати лідерство на себе, переступати через свої знання та можливості задля виконання бажаних завдань.

А в 2022 році в мій дім прийшла володарка смерті та нещастя. І відтоді я почала жаліти про одну з точок «неповернення» – велику війну. Я пам’ятаю, як о 6 ранку прокинулася від дзвінка маминої подруги: «Старкон обстріляли». За 3 години ми зібрали всі речі та поїхали в безпечне місце, у гори, до моєї бабусі. Перші перевезення зброї, дефіцит продуктів харчування, машина переповнена речами та людьми. Ми брали все, що могло б знадобитися у «найгіршому випадку», усі тоді до цього готувалися, хоча й не вірили, що таке може статися.

Увечері 24-ого ми сиділи на кухні та говорили, що через 3-4 дні все закінчиться. На початку березня мама сказала, що не знає, як їй бути і, можливо, поїдемо за кордон.

Через 40 днів після початку великої війни я повернулася додому, а перед тим поїхала в рідне місто. І саме тоді зрозуміла - усе змінилося. Люди більше не веселилися. Усі були в полоні власних думок та страхів. Удома ми більше не говорили про відпочинок та навчання, на язику крутилась єдина тема – війна.

У 2023, коли мого батька забрали на навчання, я не могла знайти собі місця. Відчувала, що все буде добре, але в той же час мене постійно супроводжували тривожні думки.

За місяць після початку підготовки тато отримав поранення і втратив зір на одному оці та його все одно відправили в гарячу зону. Я завжди думала, що він простий чоловік, який не хоче визнавати свої помилки, але безмежно обожнює свою доньку, схожу на нього як дві краплі води. Але тоді  побачила в ньому мужність та відвагу. Фактично, ставши наполовину недієздатним, він не втік та й не намагався,  потрапив у гарячу точку й очолив взвод. Тато ніколи не казав, що йому важко, не казав про те, що потрапляв під обстріли й вибирався з палаючого будинку, не розповідав про те, як важко їм виживати та що тієї допомоги, яку вони отримують, на жаль, не достатньо, він просто питав, як пройшов мій день і чи добре я себе почуваю.

А потім прийшла зима, тато не скиглив, проте я розуміла, що там сутужно й холодно. Я хотіла допомогти та нічого не могла вдіяти, оскільки батько не казав, де служить.

І тоді  дізналася, що моя мама допомагає йому. Мама, яка не спілкувалася з ним 8 років, допомагає йому і його побратимам. Мабуть, тоді маленький вогник у моїй душі загорівся  -  і я відчула надію. А восени моя мама зустріла воїна. Він їхав на передову і добирався туди «попутками». Вона тоді мені розповідала, як важливо підтримувати тата, говорити з ним навіть про буденність, аби відволікти від реалій його буття. Вона також описувала того чоловіка як змученого. Він втомився від війни та служби і, мабуть, мріяв повернутися додому, у тепле гніздечко, де росли його діти та чекала дружина. Пройшов вже майже рік, а вона й далі час від часу підтримує з ним зв’язок і допомагає, якщо має можливість.

І можливо, якби таких людей, як моя мама, тато було більше – кожен мав би надію в серці та міг відчути тепло, віру в майбутнє, добро, як колись відчула я.

Мої тітки прийняли в свій дім покалічені душі – людей, які втікали від війни. Школа, у якій я навчаюсь, провела безліч ярмарків, завдяки яким, можливо, всім нам знайомий охоронець «дядя Вова» залишився живим та зміг повернутися додому. Сила допомоги та незламна мужність – ось наші реалії. Реалії, з якими я і всі українці зіткнулися без попередження та очікування - 3 роки тому. Тепер я живу одним днем, не відкладаю на завтра те, що можу зробити сьогодні., щоб у якийсь момент не пожаліти про незроблене. Сьогодні мої мрії занадто дорослі для дитини, бо я б воліла не бачити сльози матерів, не чути страх у батьковому голосі і якби могла – зупинила це звірство. Та я лише маленька людина, фігурка в руках можновладців, що прагнуть кривавих грошей.

А кожна українська душа, яку зламала війна, перетворилася тепер на розжарений уламок ракети, що творить історію нашої нації, виборює миру на всій землі.

Кожне написане та сказане українське слово  тепер стало проявом боротьби. Я можу не мати зброї в руках, та  маю громадянську позицію, що стане гострим мечем у битві проти кремлівського режиму.

Тоді, 24-ого, ми, діти, – виросли. Ми втратили мрії та не втратили надії, стали опорою для наших батьків та світилом для цілої нації.

Наше буття та майбутнє – ось за що боровся мій батько та проливала сльози моя мати. А що для мене «сила допомоги»? Мабуть, це магія. Дива, які творять зараз всі небайдужі задля нашої перемоги. Це добро та надія, тепло, які українці віддають від, щоб зігріти воїнів, дати їм зрозуміти – вони не одні, про них пам’ятають та чекають їхнього повернення, вбачають незламну мужність - щит, що оберігає нашу єдність, історію, етнічність.