Білокінь Анна, 10 клас, Ліцей №3 "Гармонія" Помічнянської міської ради Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ясеновенко Ірина Павлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Людське життя, є досить непередбачуване. Ще зовсім недавно мені було 5 років, я ще навіть не ходила до школи, і не дивлячись на свій юний вік, так запам’ятала перше вторгнення на територію нашої держави, перші окуповані міста, перші в моєму житті справжні хвилювання за життя інших людей, моїх друзів. Через деякий час я була звичайною семикласницею, яку так хвилювала контрольна робота з алгебри, та вже зараз, проживши 3 роки під час повномасштабної війни, а загалом 11 років, з того часу,  як розпочалися воєнні дії на території моєї держави  – я бачу, що я вже зовсім інша людина і тому вважаю себе свідомою громадянкою нашої держави, з такою складною, а в деяких моментах і сумною історією.

Життя дарує нам різні уроки, в одних випадках, щоб перевірити, наскільки ми готові до дорослого життя, або наскільки легко долаємо труднощі, але бувають уроки, які змінюють наше життя на «до» та «після».

Уроки, які навчають змінюватися самому, змінювати інших, а найголовніше – єднатися один з одним, адже людині дуже важко жити самій по собі. Кожній особистості дуже потрібні інші люди для того, щоб відчувати себе в безпеці далеко від дому, та і взагалі, щоб знайти свій новий дім за тисячі кілометрів від рідного міста.

Літо 2014 року - перше моє літо, коли я, маленька дівчинка, вмить стала дорослою, і таке відчуття, що почала все розуміти.

Це був час, коли з кожного куточка лунало слово «АТО»: події, які почали відбуватися на сході нашої держави, дуже вразили мене і навіть обурили. Саме тоді я вперше зрозуміла велику силу допомоги. Коли перші добровольці з нашого містечка пішли воювати наша школа, де на той час навчалася моя старша сестра, почала збирати продукти, консервацію, одяг, теплі речі для військових та ВПО. Я пам’ятаю, як ми з мамою і татом збирали всі потрібні речі й разом передавали їх для допомоги усім, хто її тоді потребував. Наша школа зібрала так багато всього, що, здавалося, вже не було місця для речей, але учні, наші батьки та інші люди продовжували все зносити. Ми, діти, малювали малюнки для сміливих воїнів.

Я на все життя запам’ятала свій малюнок: білий голуб на фоні прапора України й напис: «Молюся за тебе, повертайся живим, наш воїне!».

Здавалося, що кожен українець і українка відчували, що в такий час не можна залишатися осторонь, адже там, на сході, наші військові боронили не тільки кордони держави й міста, а також оберігали нас і наше дитинство від страшного ворога.

24 лютого 2022 рік – подія, яка врізалася в серця кожного українця, від найменшого до найстаршого. День, коли прокинулася вся Україна, та не тільки від нічного сну, а від сну своєї свідомості. Настав час зрозуміти, що для мене особисто означає Батьківщина, настав час зробити вибір, і ми з родиною обрали залишитися тут, вдома.

Ця дата докорінно змінила нашу Україну, наші життя. Ми зрозуміли, що ніколи вже не будемо такими, як були раніше.

Серед туману страшної паніки, страху та повної невизначеності я пам’ятаю, як молоді хлопці з моєї школи почали записуватися до лав територіальної оборони, як у тата на роботі люди у свій вихідний прийшли для того, щоб зварювати протитанкові «їжаки». Ніколи не забуду ті черги біля військкоматів, коли чоловіки по всій країні стояли й чекали по декілька днів і ночей, щоб вступити на службу і допомогти Україні та її громадянам. Я пам’ятаю страшенний біль за Маріуполь і  наш перший родинний «донат», на допомогу евакуації людей з гарячих точок. І ніколи не стерти  з моєї пам’яті той момент, коли ми всі разом перебирали наш одяг і віддавали його для перших прибулих біженців в наше містечко.

Пам’ятаю, як ми з кожних запасів наших бабусь і дідусів збирали варення і різні консерви, купували засоби гігієни, щоб допомогти нашим військовим, щоб хоча б трішки, вони могли відчути нашу любов, стоячи в перших виритих окопах та чуючи  перші вибухи.

А ще просто не можливо забути, як моя бабуся просила приїхати до неї в село, щоб ми взяли кошти з її «відкладень на майбутнє» і перевели на Збройні Сили України. Саме тоді я навчилася розрізняти, яка тканина краще підійде для плетіння маскувальних сіток і зробила свій перший міцний вузлик. Саме в такий час я знову зрозуміла, що ось вона сила допомоги та єднання. Ці спогади - це не просто епізоди з мого життя, це те, що сформувало в мені нове бачення України, де українці ніколи не залишають один одного в біді. Сила допомоги – це не про те, наскільки багато ти віддав для допомоги, це про людяність, про готовність віддати останнє, підтримати та подарувати частинку своєї любові зовсім незнайомим раніше тобі людям.

Українці завжди були народом, громадяни якого допомагають один одному. Мої спогади - це лише маленька часточка з тисячі історій допомоги. Війна в Україні розкрила силу українців наповну, і щодня, щохвилини продовжують підтримувати один одного словом і ділом.

Допомога стала чимось звичним для кожного з нас, нашою новою мовою спілкування, символом нашої єдності. Тепер нам вже ніколи не буде страшно, адже у нас є повне розуміння, що ми не одні. Навіть у найтемніші часи поруч обов’язково знайдуться люди, які будуть небайдужими. Сила допомоги – це про наше майбутнє, це про Україну, яку ми продовжуємо будувати в такі складні часи своїми серцями, добрими вчинками й вірою. Сила допомоги – це сила добра, і поки вона живе в нас, ніхто і ніщо не зможе нас здолати, зламати чи знищити, бо ми, українці,  за своє стоятимемо до кінця!