Марчук Богдан, 11 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти “Луцький ліцей №28 з посиленою фізичною підготовкою  Луцької міської ради”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косинець Світлана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

2022 рік. Лютий. У якійсь телепередачі прозвучала фраза: “У наступні 24 години може розпочатися війна”. У це не хотілося вірити.

Як розпочатися? Вона ж уже восьмий рік іде. Чи це ще не війна і буде щось… гірше? більше? масштабніше? тут у мене вдома???

Ранок 24 лютого був теплим і майже весняним. Приглушені звуки, схожі на перший грім, було чути десь далеко. Грім на дерева без листя –  до голоду, казала колись бабуся.

Але це були не звуки грому. Це було відлуння ракет, які падали на луцький аеродром.

Від почутого слова “війна” стало страшно. Стогнала від вибухів українська земля, гинули мирні жителі, проливалася кров воїнів-захисників, а колони ворожої техніки все рухалися нашою територією і несли горе та страждання, руйнуючи міста і села. Руйнуючи життя.

Навіщо??? Кому це все потрібно? Всі ми люди і маємо право жити на своїй рідній землі.

Ми, діти, вчимося, наші батьки працюють, ніхто не зазіхає на чужі території. Чого потрібно ворогам від нас? Невже у них немає дітей і їм ні на краплинку не шкода малих українців, якщо вони нас вбивають, кидають ракети на дитячі лікарні і пологові будинки, вивозять без батьків у чужу країну.

Коли я усвідомив, що розпочалась війна, довгий час не міг у це повірити. Були навіть думки про переїзд за кордон, але, обдумавши всю ситуацію, на сімейній раді ми одноголосно вирішили залишитися.

Я  з татом взялися облаштовувати укриття в підвалі нашого будинку, зробили місця для себе та рідних, які приїхали до нас на деякий час із міста.

У перший тиждень війни всі максимально допомагали одне одному. Чоловіки і старші хлопці будували блокпости, стягували туди арматуру, колоди, бетонні плити, мішки з піском. Ми, менші, плели маскувальні сітки. Жінки готували їжу, частина чоловіків робила рибні консерви. Я з друзями отримав дуже відповідальну місію –  заклеїти назву села і всі розпізнавальні знаки.

Ми з гордістю приступили виконувати завдання, почувалися так, ніби відбили від ворога щонайменше півкраїни.

Та найбільш болючий спогад останніх днів лютого – це підлітки, які роблять коктейлі Молотова, поки їхні тати стоять з мисливськими рушницями на блокпосту. Це так неправильно і страшно…

Повз наш ліцей до Луцька везуть захисників  “На щиті”. Хтось завжди вчує першим гул клаксонів і ми всі у класі підхоплюємося на ноги, підходимо до вікон і в німій скорботі проводжаємо поглядами воїнів на вічний спочинок.

Завмирає душа і на очі навертаються сльози. І потім довго ніхто не може повернутися до теми уроку. Десь розбігаються думки, незакінчені речення, і в класі просто висить тиша.

Тепер, коли бачу місію “На щиті”, завжди пригадую січень 2023 року…

Наша родина втратила дорогу нам всім людину: я – дядька, тато – рідного   брата, бабуся – сина, маленькі хлопчики – татка, а їхня мама – коханого чоловіка. Був переддень Різдва Христового. Люди готувалися до свята.

Тільки в нашій родині було не до свят. У телефоні вже прозвучав голос побратима: “Сталося найстрашніше. Наш Женя мертвий, він помер від поранення”…

Сумом і жалобою наповнився не лише наш дім. Сумувало небо, плачучи разом з нами дощем та снігом. У селі не було чути колядок, навіть діти не наважувалися топтати доріжку від хати до хати, сповіщаючи про народження Христа.

Все село сумувало за моїм дядьком – справжнім патріотом, воїном, захисником, мудрим порадником, прекрасним батьком та чоловіком, великим футболістом місцевого масштабу і просто людиною. Світла пам’ять про нього буде жити в моєму серці завжди, адже за нас він віддав найдорожче – своє життя.

Небесний воїн назавжди в строю.

Слава Україні! Героям Слава! Україна понад усе!