Анна Кривенко, 11 клас, КЗО "КЛ "КОЛІЯ" ДОР"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Левіна Анастасія Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У нас було щасливе дитинство. Ми ходили до школи, мали друзів, займалися в різних гуртках. Лише один день змінив усе наше життя.

Школи зачинилися, друзі з родинами виїхали, вулиці стали порожніми. Раніше навкруги лунав дитячий сміх, було чути звуки музики та пісень, за стінкою гучно гомоніли сусіди — і раптом повна тиша.

Замість музики гучно лунала годинами сирена.

Багато людей виїхало з міста — хто за кордон, хто до рідних. Потяги були переповнені. Ми родиною вирішили залишитися вдома, якщо хтось один не може їхати — значить усі залишаються і підтримують один одного.

У цей важкий час до нас переїхала жити бабуся. Вона була завжди з нами поруч. Вночі, коли гуділа сирена, ми усі сиділи в коридорі за двома стінами. Нам з братом було дуже лячно. Бабуся підтримувала нас, своєю теплою долонею вона гладила нас по голівці та заспокоювала, але найважче було, коли летіли ракети та дрони, коли лунали вибухи, і десь зовсім поруч гинули дорослі та діти.

Я не соромлюсь казати, що я плакала від страху, адже це було насправді. Навіть тваринки не розуміли, що відбувається. Вони сиділи на руках своїх господарів і тремтіли, а з їхніх очей текли сльози.

Так, це було важко, було страшно, але з часом ми зрозуміли, що найкраща фортеця в житті — рідний дім та близькі люди поруч.

Ми — українці, ми — сильна нація. Ми вистоїмо і переможимо. Піднімемося з руїн і попелу, вилікуємо свої серця і душі, відбудуємо країну.

Я розумію, що зараз гучні слова зайві, що потрібні дії.

У свій час наші прадіди та дідусі відстоювали нашу волю та землю, а зараз прийшов час наших батьків та братів.

Вони там, далеко на фронті, далеко від своїх родин, захищають ціною свого життя наше майбутнє, щоб ми жили в мирі, злагоді, без жаху і сліз.

Минуло три роки війни. Наше покоління теж подорослішало на три роки. Ми були хлопчиками і дівчатками, а стали юнаками та дівчатами. Ми волонтеримо і допомагаємо нашим воїнам.

Разом з однокласниками плетемо сітки, організовуємо ярмарки. Отримані гроші віддаємо на потреби ЗСУ.

На свята відправляємо смаколики нашим воїнам.

Життя не стоїть на місці. Час іде. Ми подорослішали, змінилися наші звички, погляди на життя.

Ми розуміємо, що Україна — це наша батьківщина, і кращої у світі немає, що наша мова найкраща у світі, і розмовляємо українською. І не тому, що ми “бандери” і “нацисти”, а тому, що ми патріоти своєї країни.

Я дуже вдячна своїм батькам, що свого часу вони залишилися вдома і не виїхали за кордон, бо є така приказка: “Де народився, там і згодився”, і міняти у своєму житті я нічого не хочу.

У Канаді та Австралії живуть великі діаспори українців. Колись їм довелося виїхати з України, але вони зберігають рідну мову, традиції, звичаї й до сьогодні. Вони завжди мріють повернутись на далеку батьківщину й доторкнутися до рідної землі. Тому ми повинні берегти те, що маємо, щоб потім не мріяти, а жити там, де нам добре.