Мені 42 роки. До війни ми жили з сім’єю в Маріуполі, там і війну зустріли. Прокинулись від вибухів, почули, що почалась війна. Маріуполь з 2014 року обстрілювався, тож ми не дуже злякались. Думали, як АТО, пройде швидко. У нас був «Азов», і ми сподівались, що все буде добре: вони нас захистять. Тому ми залишились в місті. Потім була блокада.

Від обстрілів наш будинок згорів. Ми переїхали до іншого будинку, і він теж почав горіти. Мій чоловік потрапив під обстріл, і ми десять днів не знали, де він і що з ним. Потім він дістався до нас і розповів, що був на «Азовсталі». Потрапив в госпіталь військовий, потім своїми силами зміг вирватись до центру міста і до нас дійшов. 

У цей час ми вже були в підвалі з дітьми. Вже частина міста була окупована, у дворі стояли танки російські. Наша машина стояла у знайомих у дворі і чудом залишилась «жива». Чоловік зміг дістатись до машини і забрав нас 17-го числа. Потім ми вибрались до моїх батьків у Запорізьку область. Там два тижні чоловік полежав у лікарні, його трохи підлікували. 9 квітня ми змогли вирватись до Запоріжжя. Після цього чоловік отримав третю групу інвалідності: не може добре ходити і не може працювати. У нього в тілі уламки. У нас не залишилось, ні житла, ні здоров’я. 

Мої діти лякаються якихось гучних звуків. Помирали у нас на очах дві жінки, і молодша дитина це бачила. Їй зараз десть - вона до цих пір згадує це з жахом. 

Наші батьки залишились на окупованій території, бо в них там господарство. З ними тримаємо зв’язок, звичайно, але тільки через інтернет, бо їхня мобільна мережа з нашою не з’єднується. Третій рік не бачимо рідних, і можливості з ними зустрітись немає. 

Хотілось би, щоб знову все було так, як до війни. У нас все було добре, ми працювали, мали житло. У дітей була перспектива.