Зараз мені 39 років. Живу вдома, в Слов’янську, працюю в Слов’янському енергобудівному фаховому коледжі онлайн. 

24 лютого я не чула вибухів. Прокинулась зранку, як завжди, збирала дитину в школу, сама збиралась на роботу. Коли ми дійшли до школи, двірник сказав, що сьогодні сказали нікого до школи не вести - почалась війна. Для мене це несподіванка була, бо я нічого не чула. В інтернет не встигла зранку зайти. 

Я дитину повела назад додому, подзвонила на роботу, і мені дозволили також залишитись вдома. тому навчання у нас скрізь онлайн в нашому місті. Цукровий діабет у мене, тому були «забіги» за інсуліном. Потрібно було його знаходити не тільки через лікарів, а й через людей, які мали змогу його дістати. 

У 2022 році ми з сином виїжджали, перебували в Нідерландах, але наприкінці року, в грудні, повернулись додому до чоловіка. Ми з дитиною намагались виїхати 8 квітня 2022 року - саме в той день, коли в Краматорськ на вокзал прилетіла ракета. Нас врятувало те, що ми були у будівлі вокзалу. Дякувати Богу, а то могло нас не бути.

Коли я ще була вдома, то якось світло, вода, газ були, а коли ми поїхали до Нідерландів, у місті все літо ні світла, ні води не було. Кожен виживав, як міг: хто з колодязів воду брав, кому підвозили, кому роздавали. Була доставка продуктів і гуманітарна допомога. Чоловік каже, що вистачало, але бувало, що й бились за гуманітарку, бо люди зранку і всю ніч стояли, займали чергу. 

Ситуація була дуже складна. Можливо, це тому, що чоловік був один, без сім’ї,  йому вистачало. Готувати на вогнищі не дуже зручно: готували, що могли. 

Коли дали світло, стало легше: можна було пічку поставити електричну. Газу ще не було, коли я приїхала. Газ дали в нашому будинку в січні 2023 року.  Якось живемо і звикаємо, іноді використовуємо заспокійливі пігулки, бо важко.

Я дуже переживаю за дитину, бо мені здається, що такого гарного життя, як хочеться, не буде ще довго. Мені дуже хотілось, щоб моя дитина, можливо, виїхала за кордон, а там - не знаю. Дуже хочеться, щоб війна закінчилась.