Караулова Анастасія, 9 клас, Опорний заклад "Бехтерський ліцей" Бехтерської сільської ради Скадовського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Середа Наталя Миколаївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Це був ранок 22 лютого, я прокинулася від вибухів. Звуки були такі гучні, що здавалося, ніби вся земля трясеться. Я вийшла з кімнати і побачила мамині заплакані очі. Вона намагалася втішити мене, але в її погляді читалася тривога і страх. Все навколо було ніби в тумані, я не могла зрозуміти, що відбувається. Чому мирний ранок раптом перетворився на жах?

З того дня наші життя змінилися назавжди. У червні 2022 року ми виїхали з рідного села до Польщі. Я пам’ятаю, як стояла на автовокзалі з рюкзаком за плечима, дивилася на маму і тата.

У їхніх очах було відчуття втрати. Ми покинули свій дім, нашу кімнату з улюбленими книжками, сад, де гралася з друзями. Я сумувала за своїми іграшками, але найбільше — за бабусями та дідусями, які залишилися вдома. Мама часто плаче за ними, я це бачу. У розмові з рідними вона завжди посміхається, але потім зачиняється в кімнаті і плаче, щоб ми цього не помічали, проте нам з сестричкою все зрозуміло.

У Польщі спробували адаптуватися до нового життя. Там я пішла до школи, вивчала іншу мову, але все здавалося чужим і незрозумілим.

Відчувала, як мій світ розколовся на частини. Одного разу, сидячи на уроках, усвідомила, що мені не вистачає дому, моїх рідних місць. Та я була вдячна, що ми в безпеці.

Через якийсь час повернулися до України, у Миколаїв. Це місто не було нам рідне. Наша домівка й досі в окупації. Я відчула, як важко бути в чужому місті. Сподівалася, що тут зможу відчути себе в безпеці, але тривога не покидала мене. Мій тато став військовим, і кожного дня, коли він ішов на службу, моє серце тремтіло від страху.

Я не знала, що відчувати. З одного боку, гордилася ним, бо він захищає нашу Україну, але з іншого — боялася за нього.

З кожним днем навчалася жити в нових реаліях. Я відчувала, як важливо підтримувати одне одного. Ми з мамою допомагали тим, хто цього потребував, і я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи є місце для доброти та підтримки. Почала малювати для солдатів, щоб покращити їм настрій, і це приносило мені радість. Я навчилася цінувати кожен момент, бо зрозуміла, що життя — це дар.

За ці 1000 днів я стала іншою. Навчилася бути сміливою, незважаючи на страхи.

Знаю, що попереду ще багато труднощів, але вірю, що наша країна зможе подолати всі виклики. Я мрію про мирну Україну, де діти зможуть гратися на вулицях, а дорослі не боятимуться за своїх рідних. Упевнена, що ми зможемо відбудувати все, що втратили, і наші мрії стануть реальністю.

Вірю, що найближчим часом обійму бабусю та дідуся, зустрінуся з друзями, однокласниками, пробіжу по коридорах рідної школи, зможу набрати у жменю морського піску і вдихнути на повні груди аромат нашого рідного Чорного моря та південних степів!