"Наш сарай розбомбили, він почав горіти"

Ми з міста Балаклії. Нині перебуваємо на Дніпропетровщині.

Коли розпочалася війна, ми перебували на дачі. Коли почали бомбити, сарай розбомбило. Він горів. Я задихалась, прикладала до рота і до носа мокру ганчірку, щоб не стало погано. Дочка намагалась загасити полум'я, і  до хати пожежа ніби не дістала. Дуже страшно було. Ввечері ми збирались до сусідів у підвал, але приїхав онук, забрав нас і завіз на Дніпропетровщину.

Спочатку ми перебували у родича, а тепер винаймаємо будинок у селі. Він був занедбаний, ми його приводимо у належний стан. З фінансами нам важко. Нам дали ліжка і матраси, а все інше доводиться купувати. Зимовий одяг залишився там. Я в чому була, в тому й приїхала. 

Було страшно, коли бомбили, ми ночами не спали. Тільки й чули вибухи. Не було світла, з водою були проблеми. Ходили до ручної колонки по воду. Важко було - ні світла, ні свічок. Потім свічки дали у гуманітарній допомозі. 

У селі нам допомагали з молоком і м'ясом. Ферми бомбили, корів ранили - їх різали і нам давали м'ясо. Їжі не бракувало. 

Ми не виїжджали, бо сподівались, що війна швидко закінчиться, але стало ще гірше. 

Евакуювалися ми в шоці. По дорозі бачили розбиті танки, машини, зруйновані будинки. Бачили пожежу, дим - горів ліс. Дуже було страшно. 

Нервова система постраждала - погіршилось здоров'я.

Харківщину вже звільнили. Ми чекаємо, коли нам дозволять повернутися назад. Думаю, війна скоро закінчиться. 

Мрію про спокійне майбутнє.