Олександр Агудов — рятувальник із Маріуполя, понад 18 років у ДСНС. Вранці 24 лютого він залишає вдома вагітну дружину, чотирирічного сина і родину — і їде на службу. Далі кілька тижнів його життя звужуються до одного маршруту: виклик — руїни — люди — знову виклик.

Перші дні — це ще спроба зрозуміти, де проходить лінія фронту. Потім її вже немає. Вони їдуть туди, куди навіть військові не радять: «там уже працюють росіяни», «там розстрілюють». Але виклики приходять саме звідти — з підвалів, зі зруйнованих будинків, від людей, які не можуть вийти самі. Машина під’їжджає до будівлі, людей витягують, вантажать — і буквально за хвилину це місце накриває новим ударом. Земля підіймається під колесами, але тоді ще не до кінця зрозуміло, що це — прицільний вогонь.

Робота швидко стає рутинною у найгіршому сенсі цього слова: розбирати завали, лізти в підвали, робити отвори, щоб люди могли вибратися після обстрілів. Іноді — під вогнем. Іноді — коли обстріл починається прямо під час рятувальної операції. Іноді — коли доводиться відходити, залишаючи людину під уламками, тому що будь-який рух може обвалити все разом із тими, хто прийшов рятувати.

На початку березня російські війська б’ють по пологовому будинку в Маріуполі. У цей момент Агудов працює там. Він виносить породіль і новонароджених дітей. Щось вибухає поруч — їх засипає землею, але вони  продовжують роботу. Там же Олександр  отримує свою першу контузію.

Місто армія РФ бере у кільце. У підрозділі ховаються близько 300 людей, серед них – десятки дітей. Рятувальники втрачають зв'язок з іншою частиною. Починають евакуацію — іншого варіанту вже немає. Вивозять колонами, у тому числі через окуповану територію. Автобуси переповнені. На їх шляху сотні родин —  вмістити усіх просто неможливо. Тоді батьки передають дітей рятувальникам на руки: "Вивезіть з цього пекла! Я потім якось знайду"

16 березня — останній виїзд. Колона виходить із частини. Через 5 хвилин територію накриває «Градами». Агудов уже вивіз цивільних і свою родину, але розвертається назад. У частині залишилося 40 рятівників. Він їде під обстрілом у вже зруйнований підрозділ. Будівля розбита, техніка пошкоджена, територія засипана уламками. Рятувальники — в укритті. На щастя, усі живі.

Вони збирають людей і те, що залишилося від техніки, формують колону і намагаються вийти з міста. Їх ведуть прицільним вогнем — б’ють по першій машині, щоб зупинити усіх. Вони йдуть на швидкості, різко гальмують, змінюють траєкторію, намагаючись вирватися з-під обстрілу. Згодом техніку забирають окупанти. Але люди виходять. Дорога до Запоріжжя – це понад 20-ть блокпостів окупантів. Проходять їх дивом! 

Після Маріуполя здається, що найгірше позаду, але це не так. В Одесі народжується донька. Лікарі одразу говорять про важку ваду серця. Кілька операцій, одна з яких стає критичною: дитина дві доби не може самостійно дихати. Прогнозів не дають. Родина чекає — фактично між життям і смертю.

Згодом Агудови перебираються до Дніпра. Старший син, який пережив обстріли у чотири роки, реагує інакше — він замовкає. Закривається в собі. Поступово починає відновлюватися через музику — спів, заняття, творчість. 

Сам Агудов після Маріуполя має наслідки контузій і травм.   Уже під час подальшої служби він знову потрапляє під удари — зокрема під авіабомби. Ще одна контузія. Після лікування він повертається до роботи.

Олександр продовжує служити в Донецькій області. Найважче під час обстрілів  — пережити втрату дітей. Під час одного з виїздів вони дістають дев’ятирічного хлопчика. Зовні він дуже схожий на його сина Сергія — той самий вік, та сама зачіска. У такі моменти, каже Агудов, складно залишатися всередині тільки рятувальником.

Ця робота постійно змушує вибирати: ризикувати, або відступити, щоб не втратити всю групу. 

За роки служби Олександр отримав кілька нагород: відзнаки Президента України — за АТО і під час повномасштабної війни, а також – найвищу відзнаку ДСНС.