Галина Дмитрівна втратила через війну невістку, дім і рідне місто.

Я мешкала в Маріуполі. Мені зараз 70. Доця в мене є, онук дорослий, а також син і ще двоє онуків.

24 лютого рано вранці нас почали бомбити. Я була в чужій квартирі, ми були на п’ятому поверсі. Обстріли були такими сильними, що почали дивани ходором ходити. Увесь будинок ходором ходив. Ми скоренько в підвал пішли ховатись.

В місті дуже швидко не стало ні світла, ні води, ні газу. Харчів було обмаль. Ми під’їздом нашим зібрались, піч побудували на подвір'ї, розвели багаття і там кип’ятили чаї, готували щось.

Найбільше шокували обстріли. Вони не припинялись ні вранці, ні вдень, ні ввечері. Ми вже молились, щоб окупанти перестали стріляти.

Я не могла виїхати одразу, тому що онук старший загубив паспорт. А без паспорта нікуди не можна було. Дочка сказала, що без сина нікуди не поїде. Я без них теж їхати не хотіла.

Невістка і двоє онуків напередодні 24 лютого пішли до подруги. Там їх застав початок війни, там вони й ховались в підвалах.

Потім їх росіяни на автобусі кудись відвезли - в Краснодар, здається. Через місяць вони повернулись, і невістка моя померла. Вона хворіла, а підвали її доконали.

Мені потрібно було вивозити онуків, дітей сина: дівчинці 17 років, хлопчику – 15. Їм треба вчитись, їм не можна було там лишатись.

Нас сусід вивіз до Бердянська. Поселили нас в церкві, ми там дві ночі побули. Далі нас з Бердянська Червоний хрест привіз у Запоріжжя. Там ми отримали статус тимчасово переміщених осіб та й лишились вже – не поїхали більш нікуди.

Я дуже шкодую за Маріуполем. 73 роки я там прожила, хотілося б повернутись. Хотіла б бачити той Маріуполь, який був до війни.  Але не знаю, що далі буде. Наш Маріуполь був такий гарний, що залишилось тільки згадувати.