Життя в окупації з малими дітьми було найбільшим жахом для Дар’ї. Від постійного стресу за два місяці вона схудла на тринадцять кілограмів.

Я спала в гостях у батьків разом зі своїми дітьми, коли чоловік розбудив мене дзвінком і сказав, що почалась війна. Я була у стані дикого стресу, адже я розуміла що наше селище знаходиться недалеко від кордону і знала, що нас окупують дуже швидко. Тому перше, що ми зробили - це побігли в аптеку по суміш для чотиримісячної донечки.           

Найстрашнішим для мене був початок війни та  наступні місяці в окупації. Коли ми в лютому спали разом з дітьми в пильному й холодному підвалі лікарні під гул танків і тяжкої техніки, яка йшла колонами через наше селище. У мене загострилась бронхіальна астма через пил та плісняву, медичної допомоги в селищі отримати я не могла. І вдень, і вночі, постійно над нами летіли винищувачі - цей звук я ніколи не забуду. Я постійно знаходилась в стресі і схудла на 13 кг за два місяці.

В окупації довгий час не було продуктів в магазинах, дитячій товарів, ми жили завдяки збереженням якийсь час, але найскрутніше було з ліками. Аптеки взагалі не завозили товару, тож приходилось шукати людей в селищі і обмінюватись ліками, які в кого лишились. Дуже боялась за маму, яка напередодні війни пережила інсульт: ми б не змогли допомогти їй, якби її стан погіршився

Шокував мене виїзд з окупації. Збиратись довелось вночі з ліхтарями, виїхали о п’ятій ранку.

Коли ми проїхали вже сім ворожих блокпостів, на одному з них побачили хлопчика років чотирнадцяти на вигляд, зі зброєю в руках та величезною каскою: зовсім іще дитина. Перші два місяці я не могла відійти від цього.

У мене з чоловіком і дітьми, у  моїх батьків та батьків мого чоловіка, у бабусі з дідусем більше немає ні будинків, ні речей, ні роботи. Господарство, земля, бізнес – все лишилось в окупації. Тепер нам доводиться винаймати житло разом з  моїми батьками та братом, аби була змога оплатити його всім разом. Соціального житла нам не дали, бо немає місць, тож ми винаймаємо двокімнатну квартиру на семеро людей. Це великий стрес і дискомфорт - я постійно перебуваю на грані депресії, бо не розумію, як довго ще нам так прийдеться жити, але з іншої сторони – радію, що всі рідні живі і виїхали з окупації.

Мене до глибини душі зворушувало, коли під час окупації люди почали безкоштовно ділитися тим що мають. Ми пригощали всіх знайомих медом з пасіки тата, нас пригощали яблуками та молоком, люди переймались бідою і стали більш чуйні один до одного.

Коли ми виїхали з окупації, звичайні люди ділились з нами консервацією та просто підтримували добрим словом. В перший день у дорозі нас прихистили та нагодували в школі.              

До війни у нас був великий сад, город і офіційна робота у чоловіка. На городі у нас була плантація винограду і сортової полуниці, худоба - цим і займались. Зараз чоловік підробляє онлайн і шукає постійну роботу. Я сподіваюсь, що коли дітки підростуть, то зможу примінити свої навички письма. А чи буде ще колись у нас своя земля, ми не знаємо.

Війна у мене особисто асоціюється з ліліями, бо 23 лютого брат подарував мамі букет з ліліями, які пахли на весь дім. У них був такий сильний аромат, що тепер, коли бачу ці квіти чи чую цей запах, то згадую про той жахливий ранок.