Балута Владислава, 9 клас, Білоцерківська гімназія-початкова школа №4 Білоцерківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мороз Галина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисячі днів у темряві. Тисячі днів болю. Втрат і розлуки. Мій шлях, як тонка нитка, яка тремтить від кожного подиху вітру, тягнеться через холодну безмежність війни. Я, Владислава  Володимирівна Балута, колись щаслива мешканка мальовничої Каховки, опинилася тут, у Білій Церкві, серед чужих людей, з одним лише спогадом про втрачений рай.

Наш дім, витканий з любові та мрій, згорів у пеклі війни. Як свічка на вітрі. Кожна цеглинка, кожна кімната зберігали в собі тепло наших сімейних обрядів, аромат маминих пирогів, дитячий сміх.

Все це перетворилося на купу попелу, на доказ жорстокої  безжальності  війни. Там залишилась моя домівка.  Мої стіни, що пам’ятають дитячий сміх, теплі розмови за вечірнім столом, і навіть шурхіт старих книг на полицях.

Але тепер усе це – лише  спогади, що обпалюють серце, коли ніч настає.

Моя родина все втратила, що так любила і берегла. Наш дім, який ми будували  роками, перетворився на порожнечу, на руїни, що розтанули в пекельному полум’ї війни. Ті  вулиці, по яких ми бігали дітьми, де зустрічали світанки з усмішкою, стали мовчазними свідками нашої втечі.

Місто, яке колись було затишним і рідним, тепер чужинське, оповите сльозами й попелом.

У місті Біла Церква я знайшла притулок, але моє серце залишилося на тих затоплених вулицях Каховки. Я намагаюся звикнути до  нових облич, інших запахів і звуків, але навіть у найбільш тихі моменти мене наздоганяє пам’ять про тих, кого я втратила, про дім, який більше ніколи не стане моїм.

Я, як птах, що був змушений покинути  своє гніздо, лечу крізь хмари війни, шукаючи сонце, яке принесе хоч трохи тепла у моє зранене серце.

Але навіть у найчорніші моменти, я вірю, що цей шлях , хоч і важкий, веде мене до світла.  Війна забрала багато, але вона не змогла забрати найголовнішого – надії. І кожен день війни – це новий урок. Я навчилася жити  з тягарем втрат, навчилася бути сильнішою, ніж  коли-небудь могла уявити. Навчилася цінувати кожен момент життя, кожен подих свободи.

Бо війна показала мені: навіть у  найгірші часи можна знайти промінь світла. Він  прихований  у підтримці незнайомих людей, у  посмішках на вулицях нового міста, у вірі, що  прийде день, коли ми повернемося додому.

Я живу заради пам’яті тих, хто залишився позаду, і заради майбутнього, де мої діти будуть знати Україну не лише через страждання, а й через її силу, незламність та любов. 1000 днів війни, 1000 днів боротьби. І мій шлях ще не завершений.

Але кожен крок наближає нас до перемоги, до нового світанку, де ми  знову зможемо обійняти те, що  колись втратили.