У мене є дружина, діти та онуки. Ми жили у своєму будинку, у рідному селищі, спокійно та тихо. Спочатку були окремі вибухи вдалині, потім - все ближче і ближче. Вночі ми не спали - прислухалися до кожного звуку, намагалися сховатися та захистити дітей. Потім почалася окупація. Це було найстрашніше. Ми залишилися без світла, без зв'язку, без води.

Ми не знали, що відбувається в країні. Усі жили в напрузі, намагаючись не виходити з дому. Продуктів ставало менше, ліки було важко дістати.

Наш будинок теж постраждав. Під час одного з обстрілів вибило вікна, пошкодило дах та стіни. З кожним днем ​​все важчало. Ми зрозуміли: якщо залишимося, можемо не вижити. Тому щойно з'явилася можливість ми виїхали. Спочатку дісталися Львова. Через деякий час переїхали до Одеси. Тут ми знайшли житло. 

Я вірю, що одного разу зможемо повернутися та відновити все, що втратили. Головне, аби закінчилась війна.