Ми живемо з дочкою та онукою. На початок війни ми з онукою були вдома. Думали, що війна буде такою, як у 2014-15 році. Наш будинок знаходився на Кірова. Ми там з онукою мешкали. Але обстріли все посилювалися і посилювалися. 

Нам пощастило, що у нашому під'їзді дуже гарні люди. Ми ділилися всім: їжею, водою - у кого що було: смажили, варили. Чоловіки зробили пічку, потім її перенесли під під'їзд, бо вже не можна було далеко від під'їзду щось готувати.

А потім сталося так, що 20 березня наш будинок розстріляли російські танки - він горів у нас на очах. Ми вийшли на вулицю, а потім спустилися у підвал.

23 березня о сьомій ранку ми вийшли з нашого будинку. На подвір'ї наші родини захищали "азовці". Вони нам сказали: "Куди ви йдете? Там іде бій". А що залишалося робити? Будинок був готовий ось-ось завалитися, на той час уже згоріло троє сусідів у нашому під'їзді і двоє – у сусідньому. Живцем згоріли, тому що переходи і сходові клітки склалися. Люди не могли вийти, і ми не могли їм нічим допомогти, бо полум'я було дуже страшне. Ми сиділи у підвалі й нас виручило, що був локдаун, і у нас були запаси медичних масок. Ми їх змочували у воді, яку зливали з труб опалення, і вдягали. Незважаючи на це, діти блювали дуже сильно. 

Дуже страшно було, коли ми ховали сусідів. На той момент, коли ми виходили, уже було 13 могил біля наши двох під'їздів. Дуже важко згадувати, хто загинув. У мене пальців на руках не вистачить, щоб перелічити сусідів, хто загинув з нашого під'їзду. Після обстрілів ми тільки й чуємо: той загинув, той помер. Дуже страшно було, коли у однієї жінки син згорів, а донька з онуком настільки захворіли, що померли у неї на руках. Це вже нам сусіди розповіли, які зараз у Франції. Їм це розповіла мама, яка не захотіла виїжджати. Такого жаху, як пережив Маріуполь, ніхто не пережив. 

Із оточення я виходила з онукою і з двома військовими. Якщо б дізналися, що це військові... У нас було два літри води і чотири відварені картоплини, і все. Ми виходили з оточення понад два тижні. Ночували у закинутому будинку і в степу. Коли були у Малинівці, дуже вдячні людям, які нас нагодували. Коли доїхали до Бердянська, дуже вдячні, що там у садочку теж годували один раз на день. 

Дочекалися гумконвою і 1 квітня ми були у Запоріжжі. Але почалася дуже довга комендантська година, не можна було виходили з дому протягом кількох днів. Нас посадили на потяг Запоріжжя-Львів і ми опинилися в Тернополі. А дітям була команда їхати в Дніпро, там їх забрали у їхні частини. 

Ми пережили жах, з дитиною досі працює психолог. Вона не могла виходили на вулицю. Нам дуже пощастило, що ми опинилися в селі. Тут дуже гарні люди. Одного разу я її повезла в Тернопіль, вона сказала: "Я не хочу. Там багато людей, мені лячно".

Це все згадувати дуже-дуже тяжко і дуже страшно.

Дякувати Богові, у нас усе добре. Дитина вчиться у ліцеї, тут дуже гарні вчителі і директор. Ми всім їм дуже вдячні. Дитина вчиться і онлайн, і очно. 

Ми дуже вдячні Рінату Ахметову. Таку допомогу як дає ЯМаріуполь, мабуть, ніхто не отримує, як ми. Нам всього вистачає. 

Я тут почала ходили до церкви. Нам розповідали, що Ісус Христос усіх прощав, але я розумію, що я їх ніколи не зможу простити. Ніколи. Ми давали свідчення прокурору і готові свідчити в Гаазі проти російських нелюдів. Дитина від початку війни щодня вела коротенькі нотатки, що з нами відбувалося. Все це ми зберігаємо. 

Ми кожного року зустрічалися з однокласниками. У 2022 році було 50 років, як ми закінчили школу. Ми готувалися до цієї зустрічі заздалегідь. Але нічого, зустрінемося, зберемося, всі разом відсвяткуємо нашу Перемогу. І всі наші негаразди закінчаться. 

У мене немає родичів в Україні, тільки в росії. Вони щороку їздили до нас відпочивати. Мої родичі, бачачи у соцмережах, що сталося з моїх подвір'ям, тільки через 10 місяців зателефонували дочці і запитали, як ми. Вона відповіла: "Живі, здорові, але ніколи з вами бачитися вже не будемо". Для нас русні не існує, вона закінчилася 24 лютого 2022. 

Все буде добре, головне – швидше дочекатися Перемоги.