Ми переїхали до Полтави з селища Андріївка. Це біля Балаклії Харківської області. Мені 39 років. 

Війна застала нас вдома. Ми прокинулися від дзвінка друзів: вони сказали, що в Харкові був приліт, а ще - в Балаклії на військову частину.

Спочатку було дуже багато авіанальотів. Літаки скидали бомби - це було дуже страшно. Коли на вулиці були прильоти поруч, у нас постраждав будинок. Було дуже страшно, і ми вирішили виїхати.

Після прильотів ми зрозуміли, що діти бояться. І ми весь час були в погребі. Взимку я просто летіла в одній сорочці в погріб.

Магазини працювали, але були дуже великі черги. Вода у нас була, поки було світло.  За ліками були величезні черги в аптеки. Ми інколи просили людей, які приїжджали, купити нам ліки.

Ми виїжджали на своєму транспорті. Знали, куди їдемо і як їхати.  На блокпостах труднощів не було - там же наші хлопці стояли. Нам там навіть допомагали, діткам - так точно: їх пригощали солодощами.

Хочеться додому, але там ще не дуже спокійно: прильоти бувають. Ще страшно повертатися додому, але вся родина вже хоче. Дуже надіємося, що ми повернемося додому.

Я думаю, що скоро все має закінчитися. Нашу територію вже звільнили, і ми дуже надіємося, що в скорому часі звільнять і всю Україну.