Світлана вивезла свою маму з Лиманів, коли там очались сильні обстріли, а сама через день навідувалась додому. Зі своїм будинком і землею вона пов’язує свої плани на майбутнє

В перший день війни мій чоловік був у відрядженні, і брат допоміг перевезти маму до мене, а сам пішов у ЗСУ. Сильно благав свою жінку і двох дорослих дітей, щоб вони виїхали до Польщі. Боявся, щоб ми не були в окупації, тому що він знав, що там робиться. Невістка виїхала з дітьми. А ми з мамою ще трішки побули, а потім сильні обстріли пішли. 

Мама в мене старенька, в неї перелом стегна, вона ходить, тримаючись за коляску. У підвал вона не могла спуститись, і ми евакуювались до Корабельного району у доньчину квартиру. А донька з онучкою виїхали до Румунії, бо дитина сильно перелякалась і в неї почався енурез. Потім і Корабельний почали сильно обстрілювати, вікна сильно тремтіли. 

Наші вікна вистояли тільки через те, що були розкриті. Було тепло, я їх постійно відчиняла і підпирала баклажками, то ми обійшлись тільки втратами москітних сіток.

Стало небезпечно. Мама в коридор виходити не хотіла, нервувала дуже, бо нога боліла. Ми тоді виїхали в Варварівку, за Миколаїв, і вже там були, поки не звільнили Херсон. Але будинок ми ніколи не залишали: через добу їздили додому, тому що в нас там тварини були: кіт, собаки, кури. Курей багато перебило. Наш будинок касетами побитий, але не сильно. До брата, де мама живе, міна прилетіла - руйнування в них сильні. 

Ми до війни велике господарство тримали. Коли ця біда почалась, ми птицю вирізали і морозилку з м’ясом вивезли. Ми не голодували, не бідували, як люди розповідають. В селі, де ми були, також дуже багато привозили гуманітарної допомоги і воду. В нас проблеми гострої з їжею не було. 

Приємно вразило те, що відразу люди згуртувались і були дружні всі, один одному допомагали, в біді нікого не лишали. Стареньких завжди виносили, вивозили, хто давав згоду. Я подумала, що нарешті ми станемо дружні і не будемо заздрити один одному.  На жаль, зараз все повернулось. Мене шокує більше всього, що люди трішки знахабніли. Під час війни городи садили, а в цьому році навіть городи не садили, бо ж волонтери привезуть і картоплю, і моркву. 

На мою родину це все негативно вплинуло. Люди постаріли відразу. Усі двори побиті. Ми з чоловіком одружені 36 років - все життя будували свій будинок. Двоє дітей навчали, всім освіту вищу дали. Тяжко було. 

Тепер все побито, всі дахи течуть. Як допомогу шифер давали, але його недостатньо - потрібно докупляти і перекривати все наново. 

Психологічно тяжко, що сім’ю роз’єднали. Зараз свята йдуть, але свято не відчувається, не хочеться його взагалі. Хочеться миру, спокою, перемоги, і щоб всі повернулись додому живі і неушкоджені. 

Я ніколи не зациклююсь на одному - завжди чимось займаюсь і розвиваюсь. Останнім часом рослин екзотичних я багато насадила: у мене на городі є хурма, ківі. Зараз дерева побиті осколками і сильно хворіють. Теплиця в нас є. Я вже два роки, до повномасштабного вторгнення почала, торти роблю і продаю. Це допомагає і підтримує мій сімейний бюджет. У нас ще є дві ділянки землі, які я хочу засадити лавандою – це моя мрія. Я до війни купила насіння і посадила, але багато загинуло, бо воно не поливалось як потрібно, догляду не було належного, але ж хочу рухатись вперед. Хочу зробити собі лавандову локацію, бо у нас в Миколаївській області такого немає.