Сім’я Олени Сергіївни вдруге за останні вісім років була змушена покинути рідний дім у Лимані через війну

Я з дітьми спала дома в місті Лиман, але мене розбудила подруга і сказала збирати речі, бо почалася війна. На той момент чоловік був на роботі. Я дуже злякалася та зателефонувала йому, а вже через декілька хвилин він забрав мене з дітьми й відвіз до батьків.

Це все нагадало нам той 2014 рік, коли ми так само тікали з цього ж самого дому. Невже - знову?

Деякий час ми прожили у його батьків, але потім, коли становилося все гірше і гірше нам довелося виїхати й покинути все, що у нас було.

Перший раз ми не змогли виїхати, бо потяг, який мав нас забирати, був обстріляний. На щастя, через декілька днів ми виїхали.

Ми розуміли, що навряд чи наш будинок буде цілий, але нас шокувало, що спочатку його пограбували. І грабували ті люди, які жили в моєму місті - це було так боляче чути!

Нам сказали, що в наш дім попало декілька снарядів. У дім батьків теж попав снаряд, і їх теж пограбували.

Дякувати Богу ми всі живі й майже всі разом, бо мій чоловік пішов в армію. Я дуже хвилююсь за нього. Але на цьому біди не закінчуються, бо скоро зима, а опалювального матеріалу у нас немає. Дім, де ми живемо, потребує ремонту.

Ми були приємно вражені, як нас прийняли люди. Вони допомагали продуктами та навіть дозволили нам жити в вільних будинках.

До війни я працювала на роботі, але у березні мене звільнили. Зараз я влаштувалася оператором на «Нову Пошту».

На жаль, про війну мені нагадує все те, з чим ми втікали - це одяг та документи. У нас ще є іконка, яка нас всіх береже. Я обов’язково колись поставлю її у нашому будинку, звідки ми втікали вже два рази.