Директор маріупольського «Українського дому» Ігор Павлюк у перші дні війни разом із колегами по службі перебудовував палац культури в надійний притулок для городян.

Спальні місця з лавок і гімнастичних матів, вода із системи опалення, сковороди-жарівні з металевих листів.

Разом із сім’єю він провів майже місяць у блокадному Маріуполі. За цей час згорів будинок Ігоря Леонідовича, квартира старшого сина, обстріляли будинок мами. На очах збільшувався дворовий цвинтар загиблих сусідів.

Після перемоги він готовий повернутися до рідного міста хоч пішки, щоб відбудувати його наново.

Ігор Леонідович, прізвище Павлюк, мені 54 роки, я живу в місті Маріуполь. Я й народився там, і мешкав там до останнього. Жили чудово, у нас була робота, найголовніше — вона була улюбленою. У нас була квартира, ми тільки-но закінчили ремонт, тож могли спокійно видихнути.

Авто, робота, друзі, усе добре. О 6-й годині нам зателефонувала наша родичка з Києва. Каже: «У нас війна, нас бомблять».

Вмикаємо телебачення, і там уже були обстріли Києва. Ми ще не розуміли, обстрілюють місто чи ні.  Я поїхав на роботу. Я працював директором Палацу культури «Український дім», це був найбільший палац культури в області в нашому місті.

Я розумів, що наш палац стане точкою, яка вплине на всі процеси. Уже під’їжджали наші підрозділи ЗСУ, ми там усі зустрілися, та протягом дня їх відправляли на бойові рубежі з нашого палацу. Ось перших військових своїх, дякувати Богу, я побачив уранці 24-го числа. І тоді вже зрозумів, що то війна, бо й боєкомплекти привозили. Лежали набої, зброя, ми були присутні. У нас логістично палац добре розташований, великі паркувальні майданчики, техніка підходила, потім увечері всі роз’їхалися на свої позиції.

Я до останнього хотів залишатися в місті, сподівався, що не буде тієї ситуації, яка сталася.

До 10 травня я намагався ще ходити, уже не можна було рухатися транспортом, я ходив пішки. Це близько чотирьох кілометрів я ходив на роботу, бо в нас на той час було багато біженців у бомбосховищі. Ми думали, де їх розселити.

Дуже багато було дітей, людей похилого віку. Ми думали, як поліпшити побут. Ми витягли всі мати, які були в циркачів, хореографічного колективу. Намагалися... Придумували, як їм спати. Ми вигадали, як зливати воду із системи пожежогасіння: вона в нас унікальна була. Слава Богу, усе це було, тому коли вже давно не було ніде води, у нас вона ще була, і люди могли задовольняти свої побутові потреби. Відповідно, частина палацу зайшла в реконструкцію, величезний проєкт мав вийти.

На радість, нам це допомогло, бо та цегла, будматеріали — ми ними закривали вікна, ми закривали мішками вікна. Ми із цегли зробили мангали, де люди могли готувати їжу. Була спільна кухня, зробили спеціальні пічки, зробили жаровні, сковорідки.

Їжі було мало, продуктів було мало, і потрібно було раціонально їх використовувати, щоб нічого не викидалося, усе потрібно було використовувати, від а до я. Нам удалося.

Перша точка відліку, яка пройшла до того, що треба виходити… 9 березня було перше влучання в будинок. Тоді не було ні зв’язку, ні води, ні світла, нічого. Ми готували їжу на багатті. І коли постраждав шпиталь, ми думали, що ми близько біля шпиталю, і нас не битимуть, а вийшло навпаки. Діти були в спальні, дружина покликала їх на кухню, і через 15 хвилин у нас цих спалень не було. Вони залишилися живими. Ще не було пожежі. Якби вони не вийшли, їх просто завалило б. Ось 9-те число, коли ми спустилися в підвал. Потім ставало гірше. 16-го наш дім згорів; від мін, від снарядів почало горіти.

Ми намагалися гасити, але води не було, тож будинок горів, а ми просто на нього дивилися.

Страшно було виходити на світло: стріляли снайпери й плюс після 9-го числа перший наш досвід, коли ми виносили наших загиблих сусідів. Перша бабуся — 4-го числа. Нікого не вивозили. Потім під’їхали ще наші хлопці з тероборони, сказали виносити на балкони. Ми думали її ховати, але почалися обстріли, потім з’явився цвинтар, і він розростався.

Тепер знаю, як працює система опалення. Ми зливали воду з батарей. Потім ударили морози, і ця вода зникла. Але ми в підвалі пробивали дірки й зливали воду. Ще підвозили воду, але обстріл був моторошний, вода закінчилася відразу. Якщо їжа ще була, якісь запаси, заходили брати свої продукти, то з водою було дуже складно. А потім — лише вода з батарей.

Було дуже складно, але в нас з’явилися «підвальні сім’ї», і ось один із сусідів нас витяг на своїй машині. Мою машину було повністю пошкоджено. Ми віддали акумулятор, колеса.

По-іншому все було, інші цінності. Я навчився рубати дрова, шаткувати, я в тріски бив, треба було дрібно бити, щоб швидко розвести багаття.

Зараз, напевно, уже й не повторив би, хоча, можливо, і повторив би, просто не хочу. Підтримували «вічний вогонь», бо треба було швидко вискочити, чайник поставити з водою — і забігти назад у підвал. Потім згорів сусідній будинок. Там була квартира сина, ми мешкали в сусідньому будинку, у нас вигоріло все повністю.

Зайшли «ДНР», потім підтягнулися росіяни. Ми дуже боялися, що кинуть гранату в підвал. Ми швидко написали «Діти», поклали поряд. І домовленість така, що, якщо питатимуть, відповідати: «Лише діти». Вони спускалися, дивилися, що мирні жителі, та й усе.

Ми їм казали: «Може, якось виїхати?» Вони сказали, що для нас вас немає, ідіть, куди хочете. У них таке розуміння, що прийшли великі рятівники, і ми повинні бути вдячні.

22-го числа вийшли. Чому 22-го… Я вийшов надвір подивитися, що відбувається, а поруч зупинився «Град» і почалися залпи, від мене метрів із десять. Коли був обстріл біля входу в підвал, треба було виходити. Ми бігли. Я думав, що з Порт-Сіті є вихід. Бігли, ховалися.

Те, що в мирний час можна було пройти за 15 хвилин, ми пробігли за кілька годин. Собака жодного разу не гавкнув, ми зараз сміємося: онімів досі. У мене з краю міста, де мешкала мама, будинку немає. Я з радістю розумів, що вони пішли, ми домовилися, що вони підуть. Загинуло багато сусідів, зараз намагаються розбирати стіни, підвал засипаний, запах є, але скільки там людей, я не знаю.

Ми розуміємо: ті, хто був у підвалі другого й третього під’їздів, їх більше немає, бо їх просто завалило.

Моя сім’я — найближчі родичі, моя мати, сестра живі. На жаль, померла бабуся. Вона просто не витримала, їй треба було надавати медичну допомогу. Вона просто своєю смертю...

І найбільша, напевно, найбільша наша людська втрата — це коли мого двоюрідного брата застрелили, коли він вийшов за водою. Йому хтось із росіян зробив зауваження, а він був такий наш, українець. Він йому щось сказав у відповідь, і його просто застрелили біля під’їзду.

Приїхали до Києва в тому, у чому спустилися до підвалу, у теплих чоботях, у куртці. Ми на той час розуміли, що можуть бути такі події.

Ми приготували рюкзак із документами, і ось ми вийшли з документами й собакою.

На жаль, усе, що я нажив за свої 54 роки, нічого немає, залишилося лише наше життя. Усе треба розпочинати з нуля.

Тільки звільнять Маріуполь, я вже казав, що пішки підемо, якщо не буде змоги поїхати. Ходити можна довго, але підемо пішки додому. Додому хочеться, хочеться якнайшвидше повернутися до міста. І я розумію, що вже ніде жити, але для себе вже зрозумів, що десь перебуду, буду відбудовуватися, житимемо далі.