У мене є чоловік і два сини. Менший закінчив четвертий клас, старший навчався в університеті. Ми жили в місті Оріхів Запорізької області. У зв’язку з війною виїхали в Запоріжжя. Сестра чоловіка допомогла знайти житло. Чоловік влаштувався на роботу. Старший син пішов добровольцем на війну. 

В Оріхові від самого початку війни не працювали магазини. Аптеки – одну-дві години на день, але в них було мало препаратів. Ми просили знайомих, коли ті їхали в Запоріжжя, щоб вони купили все необхідне. А як ніхто нікуди не їхав, купували продукти на базарі за значно завищеними цінами. 

Страшно було жити під обстрілами. Найбільше я переживала за меншого сина. У свої десять років він навчився розрізняти снаряди за звуком і приблизно визначати, де вони впадуть. 

Коли ми виїжджали, за п’ятдесят метрів від нас розірвалися снаряди. Наш автомобіль відкинуло вибуховою хвилею. На блокпостах труднощів не було. Наші військові благали, щоб люди виїжджали у безпечніше місце.

Я хвилююся за чоловіка. Він розвозить хліб військовим. Їздить майже до Донецька. Щодня молюся, щоб він повернувся додому. Боюся за старшого сина. Хочу, щоб він повернувся додому живим і здоровим. Не знаю, як менший буде надолужувати навчання: він пропустив половину минулого року. 

Через постійні обстріли ми не маємо змоги повернутися додому. Якось їздили з чоловіком на один день і бачили, як літак скидав бомби на околицю міста. 

Я вірю в те, що невдовзі ми переможемо. Діти повернуться до навчання, а ми – до роботи. Дай Бог, щоб вціліли наші будинки, і ми були живі здорові.