Історії, які ви нам довірили
Маргарита дивом залишилася жива – розбомбили автобус, у якому вона їхала. Жінка, яка з нею помінялася місцями, загинула на місці.
Дуже-дуже важко. Нерви зовсім нікудишні тепер стали, вже нічого не відчуваю, все скам’яніло в душі. Іноді хочеться плакати, але треба якось жити.
Я їхала від дочки з Києва. У поїзді підсіла жінка до мене, вона їхала з Полтави, а сама з Донецька, і ми з нею познайомилися. Приїхали на вокзал, там стояли машини. Кажуть, це просто доля. Я з речами їхала від дочки, торти везла подружкам своїм. Сядь і поїдь на машині, так? Але ця знайома моя каже: «Пішли зі мною на автостанцію». Почала мене вмовляти, і я з нею пішла на автостанцію; вона мені допомогла торти донести.
Коли сіли в автобус, він був битком набитий, але нам дали квитки, і у нас були сидячі місця. Місця не були зазначені у квитку, треба було самим займати. Вона каже: «Ти йди, займай місця». Я зайшла. Ми сиділи на першому сидінні. Я сіла під віконце, вона каже: «Давай поміняємося місцями?» Тому що мені раніше потрібно було виходити. Вона сіла до віконця. Повний автобус людей. Гомін такий стояв – і раптом начебто як повітря стиснулося, і автобус на місці підстрибнув.
Я підняла очі – усі люди стоять в крові, скло все висипалося, хто стоїть, хто впав. У нас тоді 13 чоловік загинуло. Коли все це сталося, я повернулася до неї – вона жовтіє-жовтіє і миттєво померла. Ось так. Просто помінялися місцями з жінкою.
Відразу був шок, я взагалі нічого не відчувала, навіть болю не відчувала, коли мене поранили. Жінка кричала: «У мене сина вбило!» Це я почула, а потім вже все, як в тумані.
Заклинило двері, поки відчинили – час пройшов. На три години взагалі випала. Я, хоч і кажуть, що у свідомості була, але нічого не пам’ятаю. Мені треба було якось подзвонити доньці чи що... Вона вже дізналася з новин, що трапилося, а я на телефон не відповідала. Вона зрозуміла, що я в автобусі. Треба було якось... але я нічого не пам’ятаю.
У мене рана на коліні, повністю розбитий суглоб. І зверху в стегні відсутній шматок кістки. І в бік мене поранило. Осколки розлетілися в шию, у перше та дванадцяте ребро. Осколки так і залишилися, я їх не відчуваю. Кажуть, з такими осколками жити можна.
Дві операції на нозі і одна на боці. Зашивали лікарі, дай їм Бог здоров’я, зібрали все, як змогли. Я потихеньку її згинаю, стаю, ходжу, повзаю, щоб вона трошки розроблялася.
Напевно, через нерви в мене почався гіпертонічний криз. Безпричинно піднімається високий тиск. Нещодавно ледве довезли до лікарні, зупинялися в дорозі, кололи. Тиск весь час у мене був 110 на 70. А зараз, якщо він поповз вгору, може миттєво до 200 підскочити.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
