Перші дні війни незрозуміло було, що сталося зі мною і зі світом. Одразу згадала про своїх дітей. 

У нас вісім місяців не було світла, води. А оскільки це - село, і ми поливали городи тільки коли було світло, то не виросло нічого. Була дуже велика спека минулого літа. Зв'язку не було, з дітьми не можна було поговорити. Ходили за село, ловили зв'язок. 

Окупанти стояли між Снігурівкою і навколишніми селами. Там була їхня зброя, з якої вони обстрілювали Снігурівку. А ми були посередині. 

Дуже шкода наших хлопців, які гинуть на полі бою, захищаючи нас. Це ж чиїсь сини, брати, чоловіки. 

Коли нас звільнили, це була така радість! Вразило, що нас не покинули. Над Снігурівкою довго знущалися. Люди, які не були в окупації, цього не зрозуміють. Нелегко було пережити ці вісім місяців. Ми боялися, коли орки заходили на подвір'я, як доходили до погреба, роздивлялися, що там. Вони могли зайти до хати. Що вони вишукували, не знаю. Могли навіть вміст шафи з одягом перетрусити. Чоловік у мене мисливець, вони просили показати їм мисливську зброю. На перший раз не забрали, а на другий день прийшли - і відібрали. Та й досі не знаємо, де. 

Приємно було те, що люди один одному допомагали. 

Дітей моїх тут не було, вони раніше виїхали у Європу. Поїхали ще перед війною, а ми тут залишились. 

Хочеться, щоб війна закінчилася якомога швидше. Думаємо про майбутнє дітей. Дуже хочемо, щоб вони повернулися додому і ніхто не стріляв, як зараз стріляють у Херсоні. Нас звільнили, але від війни ми не втекли. Мріємо, щоб швидше закінчилося це страхіття. 

Про війну дуже важко говорити. Я тепер розумію свого тата, який не любив говорити на таку тему. Певно, йому було дуже боляче розповідати.