Дорога з Маріуполя на підконтрольну Україні територію була настільки важкою і небезпечною, що одинадцятирічна дитина Анастасії посивіла

Ми жили в Маріуполі в мікрорайоні Черемушки - біля  аеродрому, де в наших військових була база, і там стояла ППО. Першими пострілами росіяни влучили в ППО, був дуже сильний вибух, і ми все зрозуміли. Дитина була в школі, і їх відразу відпустили додому. Ми їздили по магазинах і продукти купували. 

У нас були свої запаси, у нас же приватний дім. Були закрутки, крупи. У мене щось було, у батьків - теж. Газ і світло вимкнули. Води не було, і ми під обстрілами ходили до кринички, але та вода для вживання була непридатна. Ми топили сніг, і цю воду використовували. 

Ми поїхали, а мої батьки залишились там, і їм набагато складніше було. Коли ми доїхали до Одеси, вони востаннє подзвонили. До них прилетів снаряд. Добре, що вони вижили, рятувалися в сусідів. 

Зараз, коли прокручую це в голові, розумію: їхати не було страшно, страшно було залишитись. Ми виїжджали в Мелекіне - там була велика черга з машин, і багато з них було побитих. Із центру багато людей їхало поранених. Ми добралися до пункту, де були росіяни. 

Наша машина була першою в черзі, і нам сказали, що можна їхати. А потім вони відкрили по нам вогонь. Я була за кермом. У мене діти маленькі, на той час молодшому ще трьох років не було. 

Ми вирвалися з цього обстрілу, і під’їхав до нас їхній БТР. Рашисти там сиділи з автоматами. Розсміялись і поїхали далі. Потім усю дорогу, коли нас зупиняли на блокпостах, нас збиралися розвернути, не пускали на сторону України. Чоловіка роздягали на блокпостах. Я боялася, що вони в будь-який момент заберуть машину або з чоловіком моїм щось зроблять. Ця дорога просто була чимось страшним... Старшій дитині зараз 11, а молодшому 4 роки. Старша дитина приїхала до Одеси з сивим волоссям.

У нас була в районі одна точка, де люди всі збирались і ловили зв'язок. І коли ми збиралися виїжджати з Маріуполя, мій чоловік зміг додзвонитися лише до одних знайомих. Ми доїхали до них, нас добре зустріли, орендували нам квартиру, допомогли з їжею, з усім необхідним. 

Третій рік пішов, як ми виїхали. Люди різні трапляються. Зараз зустрічаються й ті, хто не вірить у війну. Нам кажуть, що ми самі винні в тому, що в Маріуполі таке сталося. І це сумно. Та є, звичайно, і такі люди, які допомагають. 

Я вже мріяла того літа повернутися в Маріуполь. Там залишились мої батьки. Там уже багато наших знайомих молодих людей загинули. У мого чоловіка не було батьків, лише одна сестра, і вона загинула у 2022 році. Тепер мій чоловік зовсім без близьких родичів. У мене теж багато знайомих і друзів там залишилося. Дуже хочеться додому. Хотілося б туди повернутися, але повертатися нікуди. Ми залишились без майна та без житла.