В окупації не було світла, газу, води, а що найгірше – зв’язку. Пилипівна не знала, що з її рідними. Найняла машину і поїхала у сусідню Снігурівку до доньки, але на російському блокпості її не пропустили

Я не повірила в новини, які по телевізору показали. Думала, що це все - неправда. Потім приїхала до мене моя невістка зі своїм чоловіком (сина ж мого вбили, вона знову заміж вийшла) і з дітками. Вони ночували на підлозі. Маленька моя внучка ночувала зі мною в спальні, а вони вчотирьох – в іншій. Вночі ми всі підскакували. Вони вдягнені спали, а внучка не хотіла спати вдягнена, і ми її вдягали. А потім бігли в погріб до мене і сиділи там. 

До 6 квітня ось так побули, а тоді вони поїхали в Казанку, а я ще залишалася вдома до 19 квітня. Зв’язку не було, води, світла. Холодильники розтанули, і я роздала все, що було заморожене, сусідам. Ходили на ферму, там є вежа. На неї ми вилазили, щоб якийсь зв'язок піймати та з дітьми зв’язатись. Я не знала, де вони і що з ними. 

Дочка одна в Херсоні жила, а інша в Снігурівці. Я найняла машину і поїхала в Снігурівку. А вже місто було окуповане, 19 березня росіяни туди зайшли. Доїхали ми до Снігурівки, і вони почали вгору стріляти. Я вилізла з машини, підійшла і кажу: «Пустіть, будь ласка. У мене тут діти, онуки, племінники і брат. Я не знаю, що з ними». Він сказав, що не можна. А чого не можна? У мене в кишені халата (я в халаті була, тоді було тепло) був паспорт. Питаю: «Чого не можна?» – «Бо ваші ж вас і вб’ють». Хотіла йому заперечити, але не можна було, вони були зі зброєю. Я розвернулась і поїхала назад, додому. 

Я не знала, що з моїми дітьми, онуками, племінниками і братом. Вони були в окупації за 70 кілометрів від нас, у Снігурівці, і не було з ними зв’язку. 

А 19 квітня я виїхала в Кривий Ріг. У мене не було грошей, а виїзд коштував дві тисячі. Мені не було куди їхати, але з села потрібно було виїжджати, бо вже всі виїхали, залишилося тільки 13 сімей. Я найняла машину, і, як з’явився в мене зв'язок по дорозі, подзвонила дочці, яка в Херсоні. Вона спитала, де я їду, а я не знала. Подзвонила спочатку старшій дочці, а вона мені сказала, що вони втекли зі Снігурівки і зараз у Львові. А менша дочка сказала, щоб я їхала в Кривий Ріг, у неї була якась тамтешня адреса. Я поїхала в Кривий Ріг - там були віруючі люди. Вони мене прийняли, і я в них цілий рік жила. Я ще й ходила на роботу, у церкві мила підлогу. Мені сподобалося. Донька переслала водію на карточку три з половиною тисячі, бо в мене ж не було грошей. Нам пенсію три місяці не давали, бо ми в окупації були. 

Мого внука в полон взяли в Снігурівці, і племінника також. Ми їх шукали, не знали, де вони. А племінника жінка з дітьми і моя донька з дітьми виїхали. Був автобус, який віз у Львів людей безкоштовно - вони тим автобусом поїхали. Уже після того ми почали шукати, куди поділися моєї доньки син і мій племінник. 

Сусіди сказали, що їм чорні мішки на голову надягли і вивезли в Снігурівку в поліцію. Там засіли орки. Наші рідні в полоні були довго. Для нас – дуже довго, бо ми їх чекали. 

У внука щодня одне й те саме запитували і намагалися перевірити, чи він бреше. Він сам із Херсону. Сказав, що приїхав до мами в гості в Снігурівку – і почалася війна. Вони щодня його допитували, і через три тижні випустили. Він сів на велосипед і поїхав у Херсон. Не розминаючи ніг, крутив педалі. Їхав по полю, дорогу обстрілювали. Їхала машина Червоного Хреста, і він за тою машиною по полю їхав весь час. А машина швидко їде, і він не міг навіть ногам дати відпочити. Він зараз у Польщі, а племінника відпустили більше ніж через місяць. Племінник мій був і в АТО, і в теробороні. 

У Кривому Розі в церкві мене прийняли як рідну. Вони в першу ніч помолились – і внук знайшовся наступного дня. У мене вже зв'язок був у Кривому Розі. Дочка зі Львова подзвонила і сказала, що Ігоря знайшли, він у Херсоні. Розказала мені, що він їхав велосипедом. Мене приємно вразило те, що мене у церкві прийняли як рідну, наче в сім’ю. Я там цілий рік була, і тепер до них у гості їжджу. Їздила на день народження церкви у жовтні на турбазу з ними на десять днів. 

Я плакала за братом, який в окупації у Снігурівці помер, і вони стали молитися за мене і казати, щоб я не плакала, а відпустила брата, бо я його не поверну, а від сліз краще не буде. Мені так легко з ними було! І це приємно вразило. 

Я до цього не ходила в жодну церкву. А тоді пішла – і вже рік як я в нашій церкві. Така стала задіяна, Господу потрібна. Пастор доручає мені знімати наші служіння і виставляти у фейсбук. Діти змусили мене купити телефон сенсорний, щоб хоч бачити їх, бо я їх уже два роки не бачу. Купила телефон і навчаюся потроху. Вірю, що після війни життя буде ще кращим, ніж було до того. Бачу відновлення і прошу, щоб Бог нас у всьому цьому провів.