Мені 44 роки, живу в місті Снігурівка. Працювала в шкільній їдальні поваром 21 рік, а зараз – вдома, бо школу розбомбили. Просиділи в окупації вісім місяців, нікуди не виїжджали. Бо не було куди.

Коли війна почалася, я була на роботі, навіть не знала. Прийшла колега і сказала. Чоловік забрав дітей зі школи. 

Десь з 23 на 24 березня почали бомбити прямо біля хати. Ми бігли в бомбосховище, і перед нами падали бомби. Діти бігли спереду, але я їх не бачила, і було дуже страшно.

Ми були без світла, води. Почали дізнаватися, в кого є колодязь, діставали бензин і качали генераторами. Звісно, дуже важко було.

Всі ці сусіди, які залишилися, ми всі сплотилися. Стали дружні, й навіть ті, хто не спілкувався раніше, почали спілкуватися.

От нас знову на Пасху бомбили. То звісно, стрес був.

Хотілось би поскоріше це все закінчити: чесно, щоб швидше було Багато хто каже, що на осінь може закінчитися. Хочу, щоб нашу школу відбудували, піти на роботу. Щоб діти довчилися, пішли працювати. Надіємося на краще.