Була робота, було все в порядку, жили добре...

У нас було пряме влучання в будинок, дивом залишилися живі. Нас засипало, ледве вилізли з-під завалу.

Це було не перше влучання. У двір багато прилітало, коли ми були вдома, було влучання в кухню – стіну пробив снаряд. Була тільки контузія, а так ніхто не постраждав.

Ми залишали будинок буквально на пару місяців, а так усі бойові дії прожили вдома. Це було два роки тому. Одній доньці було вісім років, другій – одинадцять. Ми залишилися на вулиці з дітьми. Зараз ні кола, ні двора. У дитини група інвалідності. Швидше за все, це [обстріли] спровокували.

Я думаю, населення потребує відновлення житла. Багатьом таким, як я, ніхто нічого не відновлює. До нас приїхали, десь поліетилен зсунули, сказали: «Ой, ні, у вас все страшно». Значить, дітям жити не страшно, а дядькам дорослим відновлювати страшно. І все, поїхали. Треба пристроювати. Якщо нічого не робити, будинок розвалиться, тому що все побите і обвалене.

Ми ніде нікому не потрібні. [Залишилися] тому, що вдома нічого залишати не можна, усе розкрадуть і розтягнуть. Навіть виноградники вирізують, на металобрухт здають. Будинок свій залишати не можна в жодному разі.