Важко селянину у місті, навіть якщо він там рятує свою родину від війни. Але краще так, ніж бути вбитим.

Ми мешкали в Гуляйпільському районі, в селі Залізне – я, дружина і мама, яка жила через дорогу. Як перший снаряд у нас впав, так я сім’ю вивіз, а сам залишився за господарством слідкувати. Потім все продав і виїхав, бо світла не було, води не було, магазинів не було.

Пам’ятаю, що вранці 24 лютого я встав рано, як за звичайно. Був в сараї, почув постріли. Зрозумів, що це війна. Кажу жінці: «Війна!», вона каже: «Що ти мелеш? Не може бути!» Кажу: «Вмикай телевізор!», а там вже передавали, що війна почалася.

Я закінчив справи, ми сіли та почали чекати, що далі буде. Потім почали стріляти по нашому районі, і коли перший снаряд впав в нас в районі, ми поїхали до Запоріжжя.

Одразу ж нас шокувало те, що ми живі залишилися. Бо стріляли так, що дахи горіли, хати горіли. Дивишся телевізор: і вбитих багато, і калік багато, радий, що ми живі всі залишилися.

Влаштувалися в місті. В нас є дядько тут, дав нам житло и держава допомогла, Рінат Ахметов подбав про нас - ми їздили отримували його допомогу. Велике йому спасибі, чим може, тим і допомагає!

Ми не звикли до міського життя, я сам з села. Моє хобі - господарство, свині, корови, а я в місті як баран ходжу. Роботи не маю. Вантажником працював в Запоріжжі місяць, мені сказали, що зарплатня буде 11 тисяч, а заплатили 4 тисячі. Я і пішов, навіщо така робота треба? Зараз стою на біржі праці. Життя не просте, рятує те, що хоча б не стріляють, як у Гуляйполі.

Думаю, якщо війна не пройде за місяць, два чи три, мені в село не буде навіщо повертатися. Там вже нічого не буде. Якщо війна буде до Нового року і далі, то зовсім буде тяжко. Хлопці кажуть: «Не падай духом»