Буртний Сергій, 15 років, 10 клас, Комунальний заклад «Дашковецький ліцей Якушинецької сільської ради»

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Буртна Світлана Андріївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Як багато в цьому слові болю, горя, сліз та відчаю. Здавалося, що вона ніколи нас не торкнеться. Ми читали про неї в книжках, ми дивилися фільми по телевізору, та все ж не могли уявити, що вона ввірветься в наше життя гірким гнітючим болем. Усі говорили, що цього не може бути в історії людства, але це сталося. Двадцять четвертого лютого – день, який змінив життя кожного українця.Від того дня пройшло вже майже вісім місяців, а він і досі постає в моїй пам’яті. Цей жахливий ранок закарбувався в наших серцях назавжди.

Я згадую, як нас пробудив дзвінок моєї старшої сестри, як вона схлипуючи схвильованим голосом нам сказала цю страшну новину – почалася війна… Я до останнього щиро вірив, що це все відбувається не з нами, що це все страшний сон, я скоро прокинусь, і все буде добре. Здається, все перевернулося в нашому житті в ту мить. Ми з моєю молодшою сестричкою не могли усвідомити, що таке війна. Постає в пам’яті, яка стурбована була мама, в якому відчаї був тато, коли почув, що рашисти підірвали склад боєприпасів біля села Розсішки, що біля Умані, і дідусь та бабуся були в епіцентрі того жахіття. На щастя, все обійшлося, вони живі, і це для нас була перша перемога.

Так війна ввірвалася до будинку кожного українця. Боляче було зрозуміти, що таке жахіття війни, коли гинуть ні в чому не винні дорослі та діти, цивільні та військові. Все це – жорстока реальність! Тисячі хоробрих воїнів зразу ж піднялися на захист нашої рідної неньки України, серед яких є й мої рідні. Вони мужньо боронять нашу Батьківщину від ворога в степах Херсонщини та під Харковом. Ми молимося за всіх наших захисників, щоб Бог зберіг життя кожного, щоб всі вони повернулися до своїх рідних з великою перемогою. Адже, завдяки їхній надзвичайній жертовності, мужності та незламності духу наш народ не може бути подоланий жодною зброєю!

Мені та моїй сім’ї дуже пощастило, ми не бачили війни на власні очі, адже ми живемо на Вінниччині. Коли я прокидаюся, в мене є можливість бачити своїх рідних, жити в нормальних умовах, в нас є хліб… А як бути людям, які зараз знаходяться там, в гарячих точках війни, де не припиняються обстріли? Серед таких людей є й мої родичі, які живуть в Запоріжжі та Кривому Розі.

Скільки ракет було випущено рашистами по Запоріжжю за останні дні та ночі? Вони рівняють це славне місто з землею. Я навіть не можу уявити, що переживають ці люди, як кожен раз себе питати : «Чи зможу я побачити завтра?», «Чи зможу ще раз обійняти свої рідних?», «Чи не прилетить в мій будинок ракета?». Життя цих людей перетворилося на суцільні муки. Та ми всі разом! Ми ж – українці! Ми обов’язково впораємося! Всім допоможемо та все відбудуємо!

Зараз через рашистський режим путіна вороги не можуть зрозуміти, як це горою стояти за свою рідну державу, відстоювати свою свободу та боронити рідних. Нас роками переконували, що ми братні народи. Але хіба ж брат може піти на брата зі зброєю? Ні, однозначно ні! Брат ніколи не зробить своєму братові боляче. Вороги довели, що в них немає людяності.

Та я впевнений, я переконаний в тому, що скільки б ворог не розстрілював нашу Україну, скільки б не залякував нас, «життя переможе смерть, а світло – темряву». І скоро над нашою славною Україною буде мирне небо, і над кожним містом та селом замайорить наш переможний жовто-блакитний прапор. Без миру немає майбутнього. Мир – це любов, радість та щастя найрідніших нашому серцю людей. То ж разом до Перемоги! Миру всім нам! Все буде Україна!