"Нас примусово позбавили всього життя"

Засновниця організації для дітей з аутичними розладами «Розвиток особистості дитини плюс» Олена Корж допомогла виїхати з Бердянська десяткам сімей, де є діти з аутизмом. У сина Олена така ж інвалідність. Для цих дітей війна, звук вибухів, паніка або навіть відсутність звичної їжі — це повільна смерть.

З окупованого міста через мінні поля в мікроавтобусі, у підгузках (щоб не зупинятися), через 25 російських блокпостів Олена вивезла сина. Тепер молиться, щоб її чоловік, який вимушено залишився вдома, був у безпеці.

24 лютого ми прокинулися від страшних вибухів. Ми прокинулися через те, що здригався наш будинок, і можна-таки чесно сказати, що тремтіла земля.

Першого вибуху дитина не чула, вона спала; вона прокинулася, як би ми її вже розбудили. Вона прокинулась із жахом, тому що не розуміла, що відбувається. Але другий, третій, четвертий… У нас у місті було чотири вибухи. Ми вже відчули всі. На другий день, 25-го числа, ми всі в нашому місті (у нас місто маленьке, 120 тисяч населення, це курортне місто на березі моря), ми дізналися про те, що в нашому місті, на жаль, немає жодних збройних сил.

Усі війська, усі підрозділи були вивезені, як нам потім сказали, на захист Маріуполя, на інші… на захист іншої території. Ніхто не сподівався, що на Бердянськ буде напад.

Ми маленьке курортне місто, тупикове місто було, тому, на жаль, усі захисні сили міста були вивезені, залишилися лише мирні жителі. Проте ніхто на це не дивився, і нападали на наше місто так само, як і на решту міст.

27 лютого до нашого міста в’їхали вже війська. Вони в’їжджали танками. Було зруйновано залізницю. Ми про це дізнавалися вже з телеграм-каналів, з місцевих новин, у «Фейсбуці», у «Вайбері». В’їхали танками, зруйнували залізницю. Це були два єдині сполучення з містом. Це була залізниця, і це була автомобільна магістраль. І один міст автомобільної магістралі підірвали, дороги в місто не було, і залізницю так само підірвали.

Ось коли ми вже в місті побачили танки, ми побачили БТРи, ми побачили ось ці величезні… ну, я не знаю, як вони називаються, у нас колись вони називалися «катюші». Ось ці величезні машини, які зі снарядами великими, — ми все це побачили, дуже швидко поширювалася інформація. Ця озброєна колона проїжджала біля нашого будинку просто вулицею зі спрямованими стволами на всі наші будинки. Ми жили в приватному будинку, тому це було неймовірно страшно.

Звичайно, ми всі вже на другий день обладнали підвали, тому що ми розуміли, що це таке, що це не просто, якщо сказали по телевізору. Ми обладнали підвали для того, щоб там можна було ховатися, плюс ми обладнали укриття, якщо раптом станеться обвал, щоб ми могли безпечно вибратися з підвалу.

Ми бачили ці величезні танки: танки були на полі, танки були по всьому периметру всього міста, танки просто загрозливо спрямовували стволи, і світили прожектори. Потім ми зрозуміли, що наше поле мінують і місто мінують із різних боків.

Порт було заміновано, заміновано об’їзд, під’їзд, виїзд із міста з кількох сторін, заміновано поля. 28 лютого в Україні ще була зима, і в нас у Бердянську було мінус 12. Місто залишилося без газу. Це означає, що опалення не було ніде, і в приватних будинках зокрема. Через те що включали обігрівачі електричні... просто лягли всі мережі, електромережі. У нас місто було без світла й без газу. А багатоквартирні будинки були й без води, бо від електроенергії працюють водонапірні станції, тож усі мешканці, які в місті жили в центрі, носили воду з моря відрами. Ті мешканці, які жили в інших частинах міста, там були свої складнощі — діставали воду.

У нас у приватному будинку була криниця — це дощова вода, ми збирали дощову воду, часто брали її для використання, тому ми користувалися своєю водою. Так, ви маєте рацію, що є своєрідна зручність. Обладнавши підвал, ми туди поставили… такий дідівський спосіб — відро з наповнювачем для котячого туалету, бо в нас дитина з інвалідністю та нам треба було про це подбати.

Коли ми виходили з підвалу, на нас постійно просвічували прожектори й ми розуміли, що це світять танки з дулами на наші будинки.

Це при тому, що вибухів, яскравих вибухів у нашому мікрорайоні не було, яскравих ось таких вибухів. І ми розуміємо, що коли почали дуже сильно бомбити Маріуполь (чутки доходили до нас дуже добре), коли бомбили Маріуполь, у нас тремтіли вікна. Коли вже підлітали вибухи до нас, то вже тремтіли стіни. Ми реально в приватному будинку відчували, як тремтить земля, як землетрус відбувається, і заспокоїти дитину з аутизмом — чесно, зараз повертаючись назад, я не уявляю, як ми це все пережили.

Після бомбардування Маріуполя маріупольці — мешканці Маріуполя — приїжджали до Бердянська, бо було дві дороги: або пряма на Запоріжжя, замінована, або більш безпечна, але дорога, що пристрілюється, — до нас, у Бердянськ, тому багато хто приїхав до нас. Більша частина приїхала до Бердянська, і всі носії, усі потужності міста (це я говорю про молокозавод, хлібозавод, комбінат наш), враховуючи, що місто відрізане, і всі розуміли, що доставлення продуктів не буде.комбинате нашем), учитывая, что город отрезан, и все понимали, что доставки продуктов не будет.

Усі запаси зникли за тиждень: через тиждень після того як почалася війна, у нас закінчилися в місті продукти й постачання продуктів не було.

Ми займалися волонтерською діяльністю. Ми допомагали іншим сім’ям, у яких теж є діти або дорослі з інвалідністю, ми допомагали, ми діставали, ми гуртувалися, міняли ми продукти на продукти, одні на інші, товар на товар, і ми забезпечували хоча б найоптимальнішим і найнеобхіднішим наші сім’ї. Ми живемо в приватному секторі, і приватний будинок ось цей — ще старий будинок.

У нас було дві пічки, і одну пічку, коли ми робили ремонт, ми прибрали, а другу залишили про всяк випадок. Ми її задекорували, вона була як підставка. Ми її розібрали, повністю почистили весь димар, ми користувалися піччю. Люди приходили грітися до нас, тому що в нас після перенесеного холоду просто тремтіли піджилки в тілі, бо ти постійно в страху.

Ти промерз, і від цього холоду тремтіли піджилки; сусіди іноді приходили грітися до нас, але ми не могли зігрітися. Чесно кажучи, ось уже три місяці я перебуваю в безпеці, у безпечній країні, але зігрітись я не можу досі.

Вирішальним було те, коли ми зрозуміли, що дороги назад не буде. Російські війська по всьому місті почали відловлювати з вулиць, з будинків забирати, забирати всіх громадських активістів. Просто приходили люди в цивільному, потім починали представлятися та забирали активістів усіх, які якоюсь діяльністю… чимось займалися, тим більше забирали тих, які десь починали виступати в місті.

Виступати — ну ось як збирали мітинги, цих насамперед забрали. Ми згодом дізналися, що вони тримають цих активістів на території колишньої колонії. Ми зрозуміли, що вже починають душити, російське телебачення починало душити ще більше.

Те, що вони говорять, — це не просто перевернені факти, це спотворення свідомості людини, це така жорстка маніпуляція зі свідомістю на тлі перемішаної політики разом із релігійним віянням. Це дійсно змінювало свідомість людей.

Ти просто не можеш це сприймати, потім уже пішов тиск на педагогів. Я за освітою соціальний педагог: я займаюся громадською діяльністю, яка підтримує сім’ї, в яких є діти з інвалідністю. Я причетна до педагогіки, я причетна до нашої освіти, до інклюзивної освіти в Україні, тому ми розуміли, що по нас так само прийдуть.

І вирішальною точкою були останні вибухи ось уже перед 1 квітня, десь кінець березня, — це були такі дуже сильні вибухи від мого будинку за кілометри чотири, коли затремтіли вікна, луснули шибки й уже реально була загроза. Тоді всі ми вже ухвалили рішення з іншими батьками: треба виїжджати, їхатимемо. Уже перед нашим від’їздом, десь кінець березня, почали ходити приватним сектором. Почали ходити… У нас курортне місто, тож це райони [Бердянська] коса, Слобідка, там, де райони Лисок, там, де прибережні райони, де люди тримали завжди відпочиваючих, — почали ходити по будинках перевіряти: поїхали чи не поїхали, і все це майно просто забиралося та здавалося, його просто забирали.

Щоб не забрали наш будинок, чоловік вирішив залишатися. Ну, хоча, у принципі, ми могли виїхати. Враховуючи, що дитина з інвалідністю, одній неймовірно тяжко, дуже тяжко в іншій країні без знання мови, це неймовірно тяжко, але ми ухвалили таке рішення. Два дні тому…

Це я вже говорила про те, що громадським діячам починають дзвонити, починають погрожувати, багатьох громадських діячів забирають у цю колонію, у СІЗО. Це два дні тому мені рано-вранці зателефонували. Це було о 7-й ранку тут, у Німеччині. Значить, о 6-й ранку (по Україні) мені зателефонували. Людина представилася та захотіла поспілкуватися; голос був такий приємно поставлений, дикторський, поважний голос, російською мовою назвав мою організацію, назвав моє П. І. Б., сказав, що «ми хочемо вас запросити для того, щоб поспілкуватися в плані співробітництва. Чи знаходитеся ви в Бердянську? Коли ви можете прийти співпрацювати?» Я розумію, що два дні тому могли прийти до мене додому по мене.

Така й наша була дорога, точно так само, і нас відразу попередили, що «вдягайте памперси», ми ось усі вдесятьох їхали в памперсах (як дорослі, так і діти), у туалет ніхто не зупинявся, шість годин ніхто не знав, яка буде дорога.

Ми їхали 6 годин, інші їхали 12 годин. Ми спочатку з батьками (ну, це виїжджали мами та діти), ми з мамами домовилися спочатку, що дітей ми садимо в середину автобуса. Ми так розмістили стільчики, ну, отак продумали, що ми, дорослі, сіли біля вікон, а діти сиділи в середині автобуса. Для чого? Ми, коли їхали, ми бачили трупи. Ми бачили підірвані машини, ми бачили заміновану дорогу; у нас діти з аутизмом, але вони всі високофункціональні, вони розуміють, що вони бачать за вікном. Щоб вони цього не побачили, ми сиділи біля вікон, вони сиділи…

Діти їхали, ну, вони їхали як у подорож. Ми їх так підготували, що ми їдемо мандрувати страшним квестом.

Тому в нас був страшний квест, їхали в памперсах усі, практично нічого не їли та не пили. Ну, дорога була дуже важка та дуже страшна.

Блокпостів було 21 чи 22, я точно не пам’ятаю, штук п’ять було чеченських блокпостів, ті, які були російські блокпости, ну, там, у принципі… Ми коли сіли в автобус, нам одразу сказали: «Чоловіки сідають попереду, бо вас постійно виводитимуть на вулицю та оглядатимуть», тож усі жінки сиділи позаду, а чоловіки попереду. Їх виводили на кожному блокпосту, роздягали повністю (не на всіх), іноді змушували зняти верх, іноді змушували зняти лише низ. Вони обшукували чоловіків, шукали татуювання, шукали сліди від зброї, бронежилета. Коли знаходили татуювання, уважно з ліхтариком усе оглядали: кожну лінію, кожен об’єкт. Але в нас було більш-менш, чоловіки в нас були з татуюваннями, але вони були, напевно, просто тематичні, ні про що, тому все було відносно спокійно.

Перевіряли речі на 32 блокпостах. Перевіряли речі майже всі. Мою валізу також відкрили. Нас відразу попередили, що «ви повинні виїжджати, маючи лише одну сумку. Навіть якщо ви вдвох, тільки сумка — і більше нічого брати не можна». Ноутбуки та техніку ми ховали. Я із собою взяла один ноутбук, тому що в мене дитина як би програмує та мені ноутбук потрібен був, тому я його взяла із собою.

Нас відразу попередили: усе в телефоні видалити, усі програми, щоб не було фотографій, щоб ніде вони не зберігалися, ніде, тому що все це перевірялося.

Перевіряли всіх (і жінок теж), перевіряли телефони та речі, мою сумку точно так само витягли, відкрили, ноутбук лежав у сумці та особисті речі. Усе лежало в одному місці. Біля ноутбука лежала спідня білизна, тож вони дістали, подивилися.

Ноутбук не відкривали, в інших сумках перевіряли ноутбуки теж і чистили, тому як би це було на російських блокпостах, там, де були… Ну, воно видно, що це росіяни. Потім, коли ми під’їхали на чеченські блокпости, там стало трохи складніше, там справді було напружено — на чеченських блокпостах. Ну, у них, напевно, з культурою пов’язано, як би їхній менталітет, у чеченців.

Разом із нами їхав хлопчик, у нього теж аутизм, йому 15 років, він рослий, високий, уже пробивалися вусики, але видно по обличчю, що в дитини щось не так. Це не синдром Дауна, коли відразу видно, але все одно видно. І якщо на російських блокпостах питали й мама казала: «Виходити? Йому 15 років», вони казали: «Та ні, не треба, ми й так усе бачимо, не потрібно виходити». То на чеченському блокпосту його змусили виходити, сказали: «Виходь, ти ж чоловік». Мама відповідає, хлопчик не міг сказати нічого, мама відповідає, що йому 15 років, він ще хлопчик, у нього інвалідність.

Він відповідає: «Мені все одно. Ти чоловік, тобі вже 15 років, ти маєш виходити разом із чоловіками».

Мама з ним разом вийшла: вони підійшли просто до дверей, не виходили, його не оглядали. Ну ось, це грубе ставлення, жорстке воно, звичайно, дуже сильно, плюс ця вся напружена дорога. Заспокоїлися ми, коли доїхали до Запоріжжя. Вранці ми зібралися, поснідали й поїхали на вокзал до Запоріжжя, до Львова їхати, щоб у Львові вирішити, куди ми їдемо далі.

Ми розуміли, що бомблять всю країну і якщо ми переїдемо в інше місце, ми виїжджаємо з дітьми з інвалідністю, які боялися страху.

Не якоїсь речі, а вони боялися взагалі страху, самого відчуття страху. І переїхати з одного місця в інше в Україні — це все одно перенести страх із місця на місце, тому ми розуміли, що нам потрібно виїхати в безпечне місце, де буде тихо.

І в Запоріжжі, коли ми прийшли на вокзал, там був ще один дуже стресовий момент, коли на вокзальній площі було близько 203 тисяч людей. Це просто величезний потік, цунамі, хвиля, що на цьому вокзалі. Люди лаялися, кричали, билися, були скандали, була постійна тиснява. Усі в затиснутому стані. І ми ще раз, у черговий раз пройшли ось це важке випробування, коли ми відводили дітей убік для того, щоб благополучно пройти коридор, щоб сісти до евакуаційних поїздів.

Найважче — це те, що ти розумієш: у тебе примусово забрали, ось забрали твоє життя. Ось це найемоційніше. І ти розумієш, що нічого не можеш зробити.

Це важкий емоційний психологічний стан. У нас забрали офіс, дуже багато хто, ну, з обладнанням, з усім… просто приходять і забирають, ось просто приходять і забирають, у людей забирають житло. Ти просто вкладав душу, ти все це робив для себе, для сім’ї, для дітей, а хтось прийшов і забрав. Це дуже важко. Військові містом ходять у цивільному одязі, вони прислухаються, що говорять люди, про що говорять люди.

Постійно прослуховуються телефони, українські оператори не працюють, лише мережа операторів Росії, продають її за різними цінами. Якщо в гривнях, то 300–350 гривень за мобільного оператора; телебачення, звичайно, українського немає, Інтернет слабенький. І знову ж таки — через російського оператора.

Виїжджаючи з дому, так, ми прощалися, тому що ми не знали, на скільки ми тут. Ось ці російські німці, вони постійно говорять, вони постійно запитують: «Ти залишаєшся?

Як ти плануєш, ти плануєш залишатись?» І це запитання мене переслідує три місяці. На що я відповідаю: «Я не знаю, я не можу сказати». — «Невже тобі тут не подобається?» Мені подобається дуже їхня природа. Природа Баварії — вона шикарна, дуже цікава архітектура як для подорожі, так. Але я розумію, тут, перебуваючи в Німеччині, я зрозуміла, настільки я українка — мабуть, до кісток. Ми всі дуже-дуже хочемо повернутися додому. Ну, тільки пройшовши вже таку психологічну підготовку, ми розуміємо, що ми хочемо повернутися додому, у 23 лютого. Ось якщо зараз поставити — ось зараз прямо їдь додому, то ніхто не поїде, бо ми всі хочемо повернутися додому в 23 лютого. А його вже не буде.

Я пам’ятаю, коли мені бабуся розповідала (бабусі вже нема), коли війна закінчилася, як вони танцювали, танцювали з хусточками, плакали, обіймалися та з хусточками танцювали. Це вона саме розповідала: «Ми з хусточками танцювали, було так дуже душевно». Мабуть, так само буде й у нас.