Ксенія Омельченко, 11 клас
Комунальний заклад "Чугуївський ліцей № 5"  
Вчитель, що надихнув на написання есе: Кіяшко Яна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я, як і всі громадяни нашої країни, прокинулась о п’ятій ранку в страшний день, дату якого досі важко називати. Пам’ятаю кожну хвилину свого життя  цього  жахливого четверга. Ніколи не могла навіть і уявити, що звичайний день перетвориться на жахіття. У своєму рідному містечку Чугуєві повинна була прокинутись від звуку будильника, який завжди змушував мене збиратися у школу, але ніяк не від звуків літаків та ракет. Почалася війна.

Наша сім’я до останнього не могла повірити в цю новину, але коли ми почули ще один сильний гул і вибух, коли з вікна побачили чорний стовп диму, ми зрозуміли- це насправді вібувається з нами.

Кожен день повторювався один за одним, один за одним… І страшно стало тоді, коли я зрозуміла, що згадую дні тільки по вибухах і запам’ятовую дати найстрашніших і найгучніших обстрілів.

З перших днів війни  ніколи не можу почувати себе добре. Все, що мене оточує, - це страх, тривога та біль. Моє життя зупинилось: я перестала спати, їсти, навіть розмовляла через силу, бо просто не могла, не хотіла. Усе це продовжувалось, доки батьки не вирішили, що нам треба поїхати ненадовго в Полтаву, щоб хоч трохи пожити спокійно. Але як це зробити, коли твій батько, бабуся та брат залишились удома, а тільки я та  мама з маленькою сестричкою поїхали в інше місто, де нашого нічого немає, усе тобі чуже.  Усім знайоме це відчуття, коли неначе загубили свою частинку, її від вас  відірвали- саме так я себе почувала ці 4 місяці там.  

Ми не один раз поверталися додому і знов їздили до Полтави, бо іноді обстріли настільки посилювались, що не можна було спокійно сидіти, ми просто жили в підвалі.

”Але колись це повинно закінчитися”,- думала я . І ось одного дня ми остаточно повернулися додому, але рідного там вже нічого не залишилось, адже тут  колись ти пережив  найщасливіші моменти життя: перші кроки, слова,  свята, які завжди супроводжувались сміхом та радістю, школа, хобі. Але більше ти не відчуваєш цього. У душі повна пустота, всі спогади очорнили  дні, коли ми сиділи в підвалі без світла, води та чули тільки вибухи. Мені дуже шкода всіх дітей, яких позбавили щасливого дитинства.

Хочеться плакати, коли моя маленька сестричка згадує, як їй було страшно від вибухів, як у неї тряслися ручки. І важко уявити, скільки дітей загинуло за ці 3 роки, у них забрали не тільки дитинство, але й життя.

Моя родина не могла сидіти склавши руки, звісно, як і більшість людей. Дуже хотілося допомогти хоч чимось. Мама завжди донатить на ЗСУ, яким наша підтримка зараз необхідна, як ковток свіжого повітря. А мій брат-герой. На початку війни він хотів записатися до тероборони нашого міста, але його не взяли через стан здоров’я. Брат не склав руки, завжди допомогав місту і навіть брав участь у пошуках людей під завалами.

Рік тому він вирішив, що хоче піти воювати і обороняти нашу країну. Я поважаю його за цей вчинок, ми всією сім’єю дуже хвилюємося за нього і кожного дня молимося за його життя.

Після всіх цих подій я змінилась, і моє життя змінилось. Я вже не та маленька дівчинка, яка хвилюється за оцінки і посміхається кожну секунду. Я більше ніколи не зможу бути такою, війна змінила мене ніяк не на краще. Як і всі підлітки, можливо, переживала депресію, а може, вона і досі в мене є.  Не знаю, як можна  повноцінно жити, коли кожного дня вмирають люди від ракет, що летять на нас без причини!

Нас просто хочуть знищити як націю, і це мене злить найбільше.

За ці 1000 днів насправді зрозуміла, що таке ненависть. Так, можливо, росія дуже ненавидить нас, але те, що українці відчувають до них, не описати словами. Але чи зможуть нас знищити вороги? Ми настільки сильний народ, що зараз, у ці страшні хвилини, ми вчимося, отримуємо освіту, хтось починає свій бізнес, а найголовніше - народжуються діти.

В України є майбутнє. Заради нього наші воїни будуть боротися до останнього, любов і гідність переможе зло та підлість.    

Я не знаю і навіть не можу уявити, скільки ще днів війни нам доведеться пережити. Можливо, 1000 днів - маленька дата, але точно знаю, що попереду нас чекає перемога і світле майбутнє. Слава Україні!