У мене є чоловік і двоє дітей, трьох і дев’яти років. Ми жили в місті Оріхів Запорізької області. Чоловік працював керуючим супермаркету, а я була вдома з дітьми.

Про початок війни я дізналася від мами. Того дня не повела меншу дитину в дитячий садок, а старшу – до школи, бо навчальні заклади не працювали. 

Першого тижня всі магазини були зачинені, а потім відновили свою роботу. Проблем з їжею  у нас не виникало, з ліками теж. Одна аптека працювала весь час. В ній можна було купити необхідні препарати. 

Дуже часто зникало світло. Проте електрики ремонтували всі пошкодження, інколи – навіть по кілька разів на день. Подача води залежала від електроенергії. Зараз, наскільки мені відомо, в Оріхові немає ні газу, ні води, а світло зникає ще частіше, ніж раніше. 

Останні два тижні до від’їзду через регулярні обстріли ми ночували у підвалі. У ньому було сиро. Діти боялися кожного гучного звуку. Зрештою, ми зрозуміли, що далі не зможемо так жити, тому виїхали до Запоріжжя.

Нас лякала дорога, бо ми чули, що люди потрапляли під обстріли. Та нам пощастило: ми виїхали без проблем. Нас зупиняли на блокпостах, перевіряли документи, але труднощів не було.

Батьки чоловіка залишилися, бо доглядають лежачу бабусю. Ми віддали їм своїх домашніх тварин. 

Я отримую матеріальну допомогу від держави, а чоловік перевівся по роботі з Оріхова у Запоріжжя. Він обіймає ту ж саму посаду. 

Мені здається, що війна затягнеться надовго, але вірю, що ми переможемо. Мрію про майбутнє у вільній Україні.