У нас невелика сім’я: дві пенсіонерки. Мені 65 років, а мамі - 89. Займаємося домашніми справами. Ми зараз у Дружківці. Живемо в страху.

З гуманітарними проблемами ми не стикалися. Продукти, ліки отримуємо або купуємо. Буває, сусіди допомагають.

Те, що бахкає, нас шокує. Розбили школу - це також шокує. Страшно щодня. Постійно в страху, тому що бабахкає. Ми не бачимо ніякої радості.

Війна – це постійні переживання. Хочемо, щоб вона закінчилася, а потім уже все налагодиться. Хочеться, щоб допомогу платили тим, у кого мала пенсія.