«Нас дуже сильно обстрілювали»

Лариса Василівна на період війни переїхала з дітьми з Нікополя в Полтаву. Її чоловік пішов добровольцем на війну. Проте жінка не втрачає сили духу, відвідує тренінги для переселенців і вірить у краще майбутнє.

Мені 33 роки, жила з сім’єю в місті Нікополь Дніпропетровської області, а зараз – в Полтаві. Після того, як у нас почалися активні бойові дії, вирішили виїхати, тому що було емоційно дуже важко, така ситуація почала негативно впливати на дітей.

24 лютого у мене був День народження. Мені зателефонувала знайома і сказала: «Прокидайся, війна почалася». Я не повірила. Чоловік мій пішов на роботу, потім зателефонував з роботи і сказав: «Збирайтеся, будемо виїжджати».

Всі наші рідні живуть в Херсонській області. Коли ми їм зателефонували, вони сказали, що до них їхати не потрібно, тому що Каховку вже взяли, проїхати ніяк. Ми залишалися в Нікополі, поки у нас не було обстрілів, а потім вирішили виїхати в Полтаву. Чоловік пішов воювати добровольцем.

Я виїхала з двома дітьми. Рідні поїхали, хто куди: хто працює, хто ще залишився, хто за кордоном, хто в Польщі. Багато знайомих поїхали в перші дні війни, а ми до останнього вірили, що все закінчиться.

Вдень було у нас тихо, обстрілювали вночі. Тільки-но наставала ніч – і починалося. Ми зранку виїхали. Я викликала таксі, ми приїхали на автовокзал. В дорозі все було добре, на місці розібралися. Тут дуже багато гуманітарних центрів, які допомагають.

Роботи на даний момент у мене немає. Наш тато військовий, то він нам допомагає.

Спочатку було важко. Але ми ходимо на тренінги, на зустрічі для переселенців, де можна поділитися своїми почуттями. Так стає легше.

Думаємо, що після Нового року закінчиться війна. Хотілося б, звісно, якомога швидше, щоб поїхати до батьків.

Все буде добре, відбудуємося. Мені чомусь так здається, що буде краще, ніж раніше, тому що ми змінили свої погляди на життя.