Цалінська Ірина

9 клас, Високопільський ліцей Херсонської обласної ради

Вчителька, що надихнула на написання – Порожняк Людмила Анатоліївна

Війна. Моя історія

Страх… Саме це відчуває з початку війни переважна більшість людей. Я не виняток.

Безвихідь. Холод. Темрява… Такою була весна 2022, бо 13 березня в наше селище ввійшли окупанти. Перші вибухи, постріли, пожежі…

Три дні ми сиділи у тітки вдома, а потім перейшли до знайомих у підвал.

Два тяжкі безкінечні тижні. Спали разом, 10 чоловік у невеликому приміщенні без світла. Щось говорили, підбадьорювали один одного, мерзли і чекали дива.

Далі перейшли жити до бабусі на другу вулицю. Три покоління (діти і  дорослі – 12 чоловік) під одним дахом у кімнаті без вікон. Три тижні... Нас, дітей, не випускали на вулицю, жили у страху, особливо боялись за дівчат та молодих хлопців. Можливості виїхати з цього пекла не було. Занадто пізно. Ті кляті росіяни не випускали людей, тому що ми були для них живим щитом. Говорили: «Асталось савсем немнога, ета всушники абстрелівают, а ми вас асвабаділі. Єслі би нє натовские войска, билі би уже далєко».

23 квітня перед Великоднем ми змогли виїхати в Кривий Ріг, де нас дуже добре прийняли. Через три дні поїхали на Закарпаття в м. Тячів. 4 місяці жили там. Було добре, нас зустріли як рідних, дали тимчасове житло, постійне харчування. Я навіть знайшла двох друзів в тому гуртожитку. Але на чужині нелегко. У серпні 2022 року ми переїхали до Києва, де працюють сестри.

Мені дуже не вистачало дому та друзів, інтернет став основним засобом спілкування зі світом. Я просто хотіла повернутися додому, забути про всі негаразди, безтурботно гуляти з друзями та сімʼєю. Жити.

4 вересня Високопілля звільнили від окупантів. Які ж ми були щасливі! Здається, світ став кращим, надія на мирне життя стала відчутнішою. Мріяли про повернення, навіть придумали гру «Кого першого зустрінемо». Але 22 вересня помер наш дідусь. Він тяжко хворів, саме тому вони з бабусею не могли виїхати і залишалися в окупації. У цей же день стався сильний приліт у двір. Людям, що були на вулиці, дуже пощастило, бо нікого не поранило, лише оглушило. Ми так і не побачилися з дідусем… 11 листопада вперше приїхали до бабусі, я навіть зустрілася з двома друзями. Але, на жаль, можливості повернутися додому ще не було: ні світла, ні газу, ні води. Тож знову Київ. Тяжка зима. Блекаути. Обстріли. Мороз. Моральний стан усе гірше й гірше.

Навчатися можливості немає, тому що світла немає днями й ночами. Температура в квартирі падає до 10-13 градусів. Усе більше і більше хочеться додому, до бабусі та друзів.

Їх не вистачало найбільше.

Дочекалися весни, і знову рідне Високопілля. Люди поступово почали повертатися, відновлювати будинки, відроджувати селище. З травня ми нарешті дома! Це найкраща нагорода за всі страхи і небезпеки, які ми пережили. Я раділа, як мала дитина, зустрічі з рідними місцями. Весна повернула надію на щастя. Ми відчули, що вдома, і готові будувати своє майбутнє. А літо було найкращим за останні декілька років. Проведений час з рідними допоміг покращити мій стан. Я кожен день гуляла, спілкувалася і чудово себе почувала, тому що вдома. Нарешті…

Моя історія - це історія страху, втрат і відродження. Це історія багатьох сімей, які пережили тяжкі часи, прагнуть перемоги та нормального життя. Вона нагадує нам, як важливо бути разом, підтримувати один одного.

Наша історія - це історія сили людського духу та віри в краще майбутнє. Ми вижили, і тепер готові будувати майбутнє разом незважаючи на всі труднощі.

Ця війна залишить назавжди шрами в наших серцях і пам'яті. Але вона також загартувала, показала силу спільності й рішучість пережити будь-які випробування.

Завжди пам'ятатимемо цей період, намагатимемося робити світ кращим місцем для наших дітей та майбутніх поколінь.

І не забувати, що треба наближати перемогу. Тож  організовуємо прибирання ліцею, селища, донатимо на ЗСУ, допомагаємо воїнам їжею, одягом та всім, чим можемо.

Слава Україні! Героям Слава!