Напад росії вразив Ольгу. Через цю війну вона пережила особисту трагедію

Я з Харківської області, з села Бугаївка. Мені 56 років. Ми були в окупації сім місяців, потім переїхали в Сумську область, місто Лебедин.

Війна стала для мене особистим лихом. Мій онук Андрій - військовий. Навчався на останньому курсі інституту повітряних сил у Харкові. Їх відразу кинули на фронт і він загинув 16 червня.

В окупації було тяжко, не можна було нічого сказати. Якщо є в сім'ї військові, таку родину росіяни забирали і катували. На щастя, з нами нічого такого не було.

Світла в нас не було місяці три. З їжею було легше. Перші дні було складно, а потім у продажу з’явились харчі. У нас були запаси грошей, тож ми могли щось купувати. Вижили.

Це, ніби, страшний сон. Не віриться, що росіяни могли на нас просто так напасти. Таке мирне століття і так жорстоко з нами вчинили. Мене й досі шокує те, що гинуть хлопці та дівчата, наші військовослужбовці.

Ми навіть не могли поїхати поховати онука – росіяни нас не випустили.

У Харкові, там, де онук похований, є Алея Слави. Страшно сказати, скільки там могил. Боляче це бачити і усвідомлювати.

Звільнили нас 10 вересня. Проїхали машини з нашим прапором і це було так вражаюче після всього пережитого. Немає слів, щоб сказати, які ми були раді.

У січні, коли почали бомбити Вовчанськ, я виїхала. Донька із зятем поїхали з Харківщини ще у серпні. Поки що ми у Лебедині, думаємо про те, щоб переїхати до Харкова.

Мені хочеться прокинутись одного дня і дізнатись, що путін вивів свої війська з України. Хочеться, щоб у дітей та онуків було майбутнє. Андрія вже не піднімеш, але у мене є ще онука 14 років, зараз вона в школу в Лебедині ходить. Я вірю, що у неї все буде добре. Що ми усі ще будемо щасливі.