Олександра Федорівна допомагає переселенцям, чим може: кому їжею, кому - житлом

Ми - з-під Нікополя Дніпропетровської області. У нас було хороше життя, а тепер - не зрозуміло, що коїться - кожні 10 хвилин обстріли, ми в підвалі сидимо. Зараз там позаливало все після дощу: поки воду вичерпала, тривога скінчилась. Таке тепер життя.

24 лютого я серед ночі прокинулася, ввімкнула телевізор, а на екрані путін оголошує про напад. У мене в душі все похолонуло: як діти, як онуки, що робити? Ввечері ми тільки з дітьми попрощалися, поїхали, настрій ще був поганий, так тривожно було.

Ми залишились вдома, нікуди не тікали. Приймали людей з Нікополя з дітьми, із Золотої балки приїжджали до нас. Люди зупинялись. Хто - на ніч - і їхав далі, а хтось лишався довше.

Онуки мої роз’їхались: один з-під обстрілів у Харкові тікав до Києва, інший служить, наразі у госпіталі лежить з пораненням.

Влітку ми на городі працювали. Щойно обстріли затихали, ми – одразу на город. Я вже забула, коли консервацію робила, а цього літа ми запасли все, що можна було. Зате було чим з переселенцями поділитись – люди з дітьми приїжджали.

Мене шокував напад росіян. Але ж не може ця війна тривати вічно – може, усім світом ми переборемо росіян? Адже всі бачать, що вони коять.