Костіна Єлизавета, 11 клас, Захарівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе: Демишкант Олеся Володимирівна

"Війна.. Моя історія"

24 лютого 2022 року – ранок, що змінив моє життя.

Я українка, яка народилася у невеличкому селищі в Херсонській області. Наразі моє село окуповане. Все своє життя я провела тут, люблячи свою рідну землю, не чекаючи на” рускій мір” і навіть не усвідомлюючи, що то за “мір”. Але невдовзі, я відчула його в повному обсязі зі страхом в очах...

Отже, моя історія.

Війна застала мене о 6 ранку, в той страшний день – 24 лютого. Я прокинулась від свисту ракети, яка пролетіла над моїм будинком. Емоції, які я відчувала в той момент неможливо передати словами. Перші дні війни я пам’ятаю як вчора, тоді відбувалось дуже багато лячних подій. Колони російської техніки, бої за Антонівський міст, розстріляні автомобілі з цивільними, вбиті військові, і, на жаль, тоді це все було” квіточками”. Перші ночі ми всією родиною проводили разом. Пам’ятаю, як, спавши в одязі, під стінкою на холодній підлозі, я прокидалась від панічної атаки в сльозах, задихаючись кричавши : “Як я ненавиджу тих, хто до цього причетний!”

То були жахливі дні і ночі, які, здавалося, тривали вічність... Але в голові у мене лунало: “ Це все на два-три тижні”, продовжуючи існувати на заспокійливих, з надією на краще. На жаль, все затягнулось…

В село почали заселятися окупанти, для себе оселі вони знаходили швидко - будинок культури, лікарню, а згодом й покинуті людьми домівки… Тоді я навіть і уявити не могла, що проживаю такі жахливі моменти життя. А в голові виникало питання: ”За що?”

Згодом окупаційна влада почала сіяти розбрат серед населення, схиляючи на свою сторону містян. І ось тут багато людей показали своє справжнє обличчя. Реклами, газети - все навколо стосувалось пропаганди : “Мы вместе с россией! россия - моя родина”. Це я бачила усюди. Але найстрашніше - це не захмарні ціни на будь- що, не брак продовольчих товарів, не пропаганда, а - покарання. Покарання за “зайве слово”.

Якщо людина мала позицію проти росії і не мовчала, завдяки “хорошим” людям, до неї в домівку приїжджали гості, які здійснювали допит, обшукували оселю, а потім одягаючи мішок на голову – відвозили у невідомому напрямку, знущаючись над нею довгий час. В кращому випадку, людину відпускали, але зазвичай вбивали ні за що.

Окупація – це слово, сенс якого зрозуміють люди, які пережили цей етап життя. Це не тимчасове захоплення території супротивниками у ході війни, як говорить нам інтернет, це значно страшніше. Окупація – це, коли спочатку тебе пропитують пропагандою, як губку для миття посуду, затоплюють твій будинок, забирають у мішку на голові у невідомому напрямку, заселяються в сусідній пустий будинок, а потім вночі у п’яному стані стріляють з автомату – бо це така розвага, а ти просто продовжуєш жити. Жити з надією, що скоро все обов’язково буде добре, тому що в кінці тунелю завжди є світло, а після чорної – завжди настає біла смуга. Тому я вірю, що всі тимчасово окуповані території скоро будуть вільними. І життя всіх українців буде щасливим та мирним. Наші ангели-охоронці, що зараз накривають своїми крильми нас від ворожих куль та снарядів, повернуться до своїх родин живими, що кожна дитина обійме свого таточка, матусю чи дідуся, що зараз знаходяться “там” і ніколи вже не розлучить їх жоден “братній сусід”. Я щиро вірю!!! Все буде Україна!!!