Лілія з сином, попри обстріли, залишилася у рідному місті, щоб допомагати всім, хто цього потребує. 

Я була вдома: тільки прокинулася, коли все це почалося. Напередодні було передчуття, що 23 лютого було тим днем, після якого все буде інакше. Розмовляючи того дня з родичами із рф, я відчувала, що говорю з ними в останній раз. Так і трапилося.

Чи правильний вибір я зробила, залишившись у місті, оскільки я маю малолітнього сина і відповідаю за його життя? Вважаю, що так. Хоча в перші місяці я була без роботи. Я - адвокат з цивільного права, а суди майже не працювали.

Але ми з сином переїхали до моєї мами і згуртувалися з сусідами, стали один до одного більш уважними.

Мої знайомі іспанці, яких я з 1997 року просто вітала зі святами, запропонували мені з родиною до них приїхати. Інші знайомі, з більш безпечних регіонів, також пропонували приїхати до них. І після кожного разу, коли у новинах звучала назва мого міста, мені дзвонили з одним питанням: «Ви як там, все гаразд?»

Перша подія, яка мене сколихнула, - це, мабуть, удар по нашим прикордонникам на острові Зміїний, а потім - розбомблені багатоповерхівки у Бородянці, де архітектура схожа з моїм містом, у Бучі та Маріуполі.

Зараз змінювати роботу я не буду, оскільки нині консультую людей, які потрапили в складні життєві обставини. А від того періоду у мене і досі залишилися тривожні рюкзаки у коридорі. А ще - крісло і стільці в перегородці, які винесли, щоб зручніше було чекати закінчення повітряної тривоги.