До війни я проживала з чоловіком, діти проживали отдєльно. У них свої сєм’ї. Один живе в Пєтровкє, один у Луганськє. В п’ятнадцятом году похоронила чоловіка, осталась одна.

Ми з чоловіком трудилися, діти вчились. Ми всєгда надіялись на себе. Вже сім год, як я сама, пережила інсульт. Потихеньку справляюся, все роблю сама. У мене паралізувало всю праву сторону і рєч, но постєпєнно всьо восстановилося. Я не лежала. Я всьо врємя була в двіженії, настільки мені хватило сили. Поки справляюсь.

Добре помню, як у нас почалася війна. Я в той час була в огороді. Чоловік тоді вже болів, він подзвонив мені і сказав, що хоче їсти. А в цей час вони стріляють. Була тривога за дітей, за страну, за все. І зараз ось три дня на мене щось напало, що я плачу й плачу. Така обстановка сложна зараз у нас. Принімаєм як єсть. Спасібо Богу, що пєнсію плотять.

Ми з чоловіком не ховалися. Що ховатися? Що Бог дасть. Од цього ніхто не застрахований. Я не з тих, хто себе накручує, і чоловік тоже такий був.

Я благодарна Рінату Ахметову. У мене дотепер манка і пачечка сахару єсть з того, що получала. Нам всьо время від Ріната Ахметова була помощь, спасібо йому велике. І вся Петровка його благодарить.

Картошечка єсть, в хаті тепленько. В мене дом невеликий, флігельок такий на дві комнати.

Сейчас у нас тишина. Я нічого не чую. Ніяких обстрілів, ніякого давлєнія. Все нормально.

У мене мєчта одна – щоб був мир, щоб наші діти були з нами, і щоб не було війни. І крєпкого здоров’я всім.