Життя моєї сім'ї до війни особливою мобільністю та різноманітністю не вирізнялося, проте ми могли і матеріально, і фізично дозволити собі кудись виїхати. Їздили до Криму, на дачу до наших знайомих, і в Одеську область до наших родичів, і кілька разів на рік їздили до Києва на лікування.

Зараз у нас і матеріальні труднощі, і, природно, труднощі зі свободою пересування територією колись єдиної мирної країни під назвою Україна.

До війни я думати не могла, що опинимося в зоні бойових дій і доведеться перетинати блокпости, лінії розмежування, що почнуть застосовувати літаки, танки, гармати для обстрілу мирних міст і селищ. Машина часу якась, ніби потрапили у Велику Вітчизняну. Машина часу якась, ніби потрапили у Велику Вітчизняну.

Раніше це було десь у Палестині, в Африці, десь далеко, а ось тепер тут і в нас.

Якщо раніше ми могли щось планувати, щось вдома перебудовувати, ремонтувати, то тепер все зупинилося. Живемо аби день до вечора, далеко не заглядаємо в майбутнє.

Немає почуття стабільності, сталості, спокою, що так потрібно кожній людині на землі. Живемо ми між двох вогнів.

Дякую за допомогу Рінату Леонідовичу Ахметову, працівникам Фонду «Допоможемо» за надання допомоги з ліками для дитини.

Дуже турбує й обурює факт несвободи пересування із зони й у зону АТО і перевірки на блокпостах.

Чому якась перепустка стала важливішою за паспорт? Хіба це по-людськи? Хіба це нормально, хіба цивілізовано?

Тепер, щоб вклеїти фотографію у паспорт, я змушена була дві доби витратити на дорогу до Маріуполя і назад, при цьому залишила вдома дитину підгрупи А і тата, який на той момент, як виявилося, доживав останні дні. (У нього був рак, і ось у грудні тата не стало). А могла б за 15 хвилин це зробити за місцем проживання.

Зараз немає впевненості в завтрашньому дні й найголовніше, що цьому неподобству немає ні кінця, ні краю. Ми зараз намагаємося просто вижити, просто жити.