Ми живемо у місті Нікополі, який уже майже вісім місяців обстрілюють з Енергодара. Ми виїхали із Нікополя після того, як нашу квартиру зруйнували. Живемо у селі в орендованому житлі у бабусі. Їздимо на роботу в Нікополь. Постійно у бомбосховищах сидимо. Дочка виїхала у Німеччину - її квартиру теж розбили. 

У перший день війни я була на зміні на роботі. Дочка мені зателефонувала з Харкова: "Мамо, нас бомблять". Я спочатку не повірила. Тоді полетіли ракети. У нас бомбили військову базу у Марганці. Ось так і почалася війна. 

Найбільше шокувало те, що люди, з якими ми дружили і спілкувалися, на нас напали. Стільки людей загинуло! У нас друзі загинули, каліки ходять по місту. Все відбудується колись, а людей не повернеш. Вражає те, що людям доводиться покидати свої домівки і виїжджати за кордон, що у дітей, які закінчили навчання, немає роботи. Боляче це все. 

Я залишилась без роботи, працює лише чоловік. Я працювала у шкільній котельній. Зараз школи не працюють, усі пороз'їжджались. З дітьми розлучили, родичів не бачимо. Живемо у постійному страху. 

Ми живемо на Каховському водосховищі. У березні рівень води там упав. Літр води коштує 40 гривень. Поливати немає чим. Ліки стали недоступними через високі ціни. У нас свій город, картопля є. Гуманітарну допомогу дають кожен місяць: 5 кілограмів борошна, 2 кілограми вермішелі, пляшка олії, 300 грамів цукру, 125 грамів солі, 2 банки квасолі і 8 банок тушонки. Не голодуємо. Печемо пироги і хліб. 

Як наші хлопці б'ють, ми радіємо. Тішить те, що тепер ми живемо на свіжому повітрі, що з дітьми спілкуємося хоча б по скайпу. А найголовніше, що наші хлопці дуже гідні і б'ють росіян, які на нас напали. Намагаємося підтримувати одне одного, сміємось і кажемо, що наші хлопці - молодці. 

Думаю, що війна закінчиться до кінця року. Нам надходить військова допомога. Я думаю, що наші хлопці навчаться і на танках їздити, і стріляти. До нового року будемо святкувати Перемогу. Головне, до неї дожити. Хочу, щоб була робота, щоб діти повернулись, квартиру свою відремонтувати.