До війни я працювала на хлібозаводі в Мар’їнці. Тоді в мене було двоє діток, які ходили до садочка й школи. Було все добре.
Ми з Мар’їнки не виїжджали, в підвалах сиділи з дітьми, коли почалася війна. Діти все бачили, ми це пережили. Старшій дівчинці було сім років, а середньому синові — три рочки.
Ми були в Сєвєродонецьку в мого брата. Нам зателефонували родичі та сказали, що почалася війна. Наступного дня приїхали, але не змогли в’їхати в Мар’їнку через обстріл. Залишилися в Кураховому з 11 по 14 липня, а потім вже заїхали додому. І відтоді перебували вдома.
Запам’яталося особливо, як ми з дітьми йшли від родичів до себе додому. Треба було пройти буквально метрів 500–700. І раптом почали стріляти «Градами», і ракети пролітали над головами. Ми з дітьми сховалися в сараї в незнайомих людей.
У нашому будинку було руйнування від снарядів: дах побитий, ванна, спальня дитяча, вікна вибиті, стіна тріснула, літня кухня повністю зруйнована, там, де підвал знаходиться, де ми сиділи. У нас із сусідами одна кухня на двох і підвал один на двох. Нас сусіди зі свого підвалу відкопували, коли ми не могли вийти.
Зараз у мене третя дитина, я в декретній відпустці, живемо на дитячу допомогу. Прильотів немає, але ми чуємо, як стріляють, тому що будинок тремтить. Уже не реагуємо на це, стріляють – і стріляють. Щоправда, син, якому було три рочки, коли почалася війна, в туалет уночі сам не може ходити, боїться, хоча йому вже 12.
.png "Імена")
