Жителька села Ніжиловичі  Київської області Тамара Сябренко розповідає, що вона зі своїм чоловіком до останнього не хотіли виїжджати з села. Діти зі своїми сім’ями евакуювалися на Хмельниччину ще в перші дні, а Тамару повномасштабне вторгнення застало у лікарні.

«Я ще перебувала на крапельницях і 24 та 25 лютого лікувалася, а потім закрилась наша лікарня. Ну, і застало нас з чоловіком це горе вдома. Десь 26 лютого почали заїжджати танки. Ми живемо у центрі. Дивлюся у вікно – по дорозі їдуть гаубиці – одна, друга, третя… Бензовози їдуть, танки… В мене істерика! Плачу на всю хату, – згадує жінка. – Але чоловік забіг додому та заспокоїв: «Не плач! Це наші хлопці!».

«4 березня по нас як влупило. Ми вже думали з чоловіком, що це наш останній день життя. Лежали на підлозі до ранку», – каже Тамара. Вранці перебралися до підвалу школи, де прожили 5 діб. Діти дзвонили їм, переживали, наполягали на евакуації. Але селяни, які згуртувалися веселою компанією  у такому укритті, яке здавалося їм надійним, не відчували всієї небезпеки. «Поставили буржуйку, готували їсти, а як не було вибухів, то ми виходили…», – розповідає Тамара. Але 9 березня староста сказав їм: «Якщо ви сьогодні не виїдете, завтра буде пізно». 

Повернулися додому аж 14 квітня. Та були вдячні тим, хто залишався боронити село та тушив пожежі: від «прильотів» горіли трави та будинки. Хата Тамари теж мала пошкодження, але невеличкі. Односельці допомогли одне одному все полагодити.