У Івана Федоровича хворі дружина і донька. Він про них дбає, живе під обстрілами

Я пенсіонер, мені 82 роки. Живу у Краматорську. Нікуди не виїжджав. Нас постійно обстрілюють. Стіни ходуном ходять, стеля обривається. Терпимо, живемо, як жили.

У мене сьогодні день народження, 5 грудня 1940 року я народився. Бомбування вночі було. Прокинувся, чаю попили з дружиною і вважаємо, що все нормально. Куди діватись? Головне – що живі.

Я пам’ятаю Другу Світову війну. Знищили мільйони людей. Бабуся ховала мене і мого брата в погріб, коли літаки бомби кидали. Я пам’ятаю багато літаків, бомб.

Чекали, коли батько з війни прийде. Дочекались, прийшов. А в інших дітей батьки не прийшли, сини до матерів не повернулись.

Від початку війни усе дорого - в аптеці, в магазині. Моя дочка старша хворіє: дистрофія, цироз печінки утворився. Дружина захворіла. Зробили операцію: язву і жовчний міхур вирізали, хребтову грижу знайшли. Я бігаю між донькою та дружиною. Коли геть тяжко, голова починає боліти, таблетки п’ю.

Хочеться жити, радіти, мріяти, кохати, творити. Раніше я храми робив в мініатюрі, виставлявся на площі Леніна, в Центральній бібліотеці. А зараз немає за що матеріали купити – всі гроші на ліки йдуть. Але що від нас залежить? Нічого. Прийшов сусід і сказав, що світла немає і не буде. От і маємо.