Я живу у Павлограді. Мені 64 роки, я ще працюю. У перший день війни запам’яталась паніка. Моя сестра живе в Сумській області на кордоні з Росією, їх відразу бомбили. Дочка в Дніпрі, їх також вранці бомбили. Не знали, куди бігти і що робити далі.
З нестачею світла ми зіткнулися. У нас була ракетна атака на Павлоград в ніч на 1 травня. Нам розбомбили підстанцію, і ми сиділи тиждень без світла. Ну магазини працювали. Черги були, звісно, але продукти були.
Під час тієї атаки в моїй квартирі вилетіли всі вікна з рамами і в кімнатах, і на балконі. Був вибух страшної сили.
Я в такому віці, що куди вже мені їхати? Діти теж тут, всі працюють. Племінниця з Сумської області виїхала в Литву. А так - всі на місцях.
Я оптиміст по життю і стараюсь тримати себе в руках.
У мене на майбутнє немає ніяких прогнозів. Тільки сподіваюсь, що ми виживемо.
