В Маріуполі перший місяць війни було справжнє пекло. Але людей, яким пощастило звідти вирватись, по дорозі чекали не менш страшні випробування

До війни я в Маріуполі проживала постійно. Мені 62 роки, я вдова. На пенсії. Звичайно, могла ще працювати, але війна все зруйнувала.

В перший день страшно було, коли я побачила у вікно, що в дитячому садочку скупчились наші військові. На другий день у нас не стало світла, води, опалення. Було дуже лячно. Але я думала, що це ненадовго - на три дні. 

Мене забрали діти до себе в центр, і ми бачили всі вибухи. Не було що їсти. А про ліки ми навіть не думали. Води не було, опалення, світла. Це було горе. Шукали по місту воду. Онук просив їсти, а нам не було що дати. Ми не встигли запастися провізією. 

Перший вибух у пологовому будинку відбувся в нас на очах. Дуже було страшно. Жили ми в коридорі на дев’ятому поверсі. Одного ранку прокинулись і побачили, що пів будинку – там, де був ресторан – просто немає. 

Ми зібрали речі і спустилися в підвал. Страшно було вийти на вулицю. Такий холод стояв, що в хаті було мінус три. Ми 22 дні в Маріуполі жили і навіть не могли переодягнутись через цей холод. Митися не було чим. Збирали сніг із землі, коли він випав. Ми так раділи брудному снігу! Бо було хоч чим унітаз вимити. У туалет повзали, і двері ніхто не зачиняв.  

Перші люди 17 березня почали з наших будинків виїжджати. Нам передали сповіщення, що можна прорватись до порту і вирватися з Маріуполя, поки там не дуже обстрілюють. Ми наступного дня домовилися з іншими людьми, щоб разом їхати машинами, але виїхати не змогли, бо ці потвори почали бомби скидати на нас. Ми виїхали аж наступного дня. 

Вибиралися дуже страшно. Обстрілу сильного не було, але кругом лежали електричні дроти, і ми думали, як їх об’їхати, щоб не намотати на колесо. Бо тоді був би кінець машині. 

Міни кругом по дорозі були розставлені. Нам потрібно було якось об’їхати ці міни, а рухатися треба було швидко. Під’їжджали до поста – почався обстріл. Яке щастя було, що ми виїхали! Встигли вибратися. Ми приїхали в Мелекіне, а там теж не було світла. Нам виділили місця в пансіонаті. 

Страшно було, але вирвалися, дякувати Богу. Переночували в Мелекіному і подались через Бердянськ на Запоріжжя. Страшний був кожен блокпост, але, слава Богу, з нами нічого поганого не сталося. Приїхали в Запоріжжя о 22 годині. У нас там були знайомі. Нас прийняли, відмили, нагодували. Наплакалися всі. У дітей з собою були речі, а я збиралася на три дні до них. Що на мені було, в тому й мусила ходити. 

Ми переїхали в Хмельницький, бо я тут замолоду вчилась в інституті, і мій чоловік покійний був звідси. Тут недалеко, в селі, його батьки жили, дуже старенькі й немічні. Вони померли. Але жити в тій хаті не можна, бо дідусь спалив її, вона згоріла всередині. Ми в Хмельницькому знайшли квартиру. Платимо, живемо. Головне - ми всі цілі, здорові. Ніхто з нас не постраждав. 

Роз’єднала нас війна. Брат у Сирії, а мама живе в Каховці, на окупованій території. Б’є себе в груди і кричить, що вона росіянка і що росіяни не могли так із нами вчинити. Вона не вірить, що наше місто стирали з лиця землі. Мені дуже важко з нею спілкуватись, але я намагаюся, бо це моя мама. Вона ні з ким не спілкується: ні з братом, ні з невістками. Навіть із моїми дітьми. Мені тяжко це виносити, але батьків не вибирають. 

Я досі не можу здолати стрес, хоча не раз зверталася до психологів. Щодня згадую свою домівку, і мені боляче всередині. Моя квартира напівзруйнована. Не можу змиритися з цим. 

Я вже жінка поважного віку. Усе життя облаштовувала свою домівку. А тут у мене нічого немає, ще й повинна платити за квартиру. Дякувати Богу, діти поряд. Вони допомагають мені, а я їм. 

Там, куди росіяни прийшли, місто вже не буде таким, як до того. Я сподіваюсь, що країну відновлять. Я люблю свою країну. У нас навіть думки не було виїхати за кордон. Я хочу залишитись у своїй країні і сподіваюсь на те, що все відновиться і все буде добре. Все буде Україна, я в це вірю. І вірю, що наша країна буде незалежною.