Ми з чоловіком до 2014 року жили в Донецьку. Потім одразу виїхали в Маріуполь. У нас двоє дітей.

У перший день повномасштабної війни о пів на четверту ранку чоловіка викликали як військового в частину, а я з дітьми була на лікарняному вдома. Вже зранку Маріуполь почали бомбити, до нас прибігли сусіди, просилися в підвал нашого будинку, він у нас був великий. 

Але ми, пам'ятаючи про те, як це було у 2014 році, не стали зволікати. Уже о дев’ятій ранку виїхали з Маріуполя у Запорізьку область. Я поїхала з дітьми, а чоловік залишився в частині. Виїхали з одним пакетом речей і котом, нас забрали наші родичі. Коли ми виїжджали, місто було заблоковане, тому що нам сказали, що вже йшли танки на Маріуполь. Тому нікого не випускали і не впускали. Я зараз з дітьми у Львівській області, у місті Золочів.

Чоловік до 15 березня складно, але міг до мене додзвонитися. У Маріуполі тоді уже не було ні зв'язку, ні світла.

А 16 березня мені зателефонували і сказали, що нашу машину розстріляли, чоловік був поранений і його забрали. Більше ніякої інформації у мене немає. Ми надсилали запити у всі можливі організації, але ніхто не може нам сказати, що з ним сталося.

Складно було шукати житло у новому місті. Мої батьки весь час були у Донецьку, а в липні 2022 року вони виїхали і приїхали до мене на Львівщину. Але вже не можна було винайняти квартиру – ціни піднялися, переселенців було дуже багато. І мені довелося батькам винаймати житло у сусідній Тернопільській області.   

Шокує те, що багато людей гине, багато всього руйнується. Гнітить невідомість – чи зможемо ми повернутися.

Я навіть не думаю, коли саме закінчиться війна. Хочеться якнайшвидше, але вже як буде. Мрію про те, щоб повернувся чоловік і наше нормальне спокійне життя.