Війна нас застала вдома. Ми 24 лютого збиралися поїхати на оптову базу й там закупити продукти. Ще не знали, що почалася війна. Приїхали, а нам повідомили цю новину.
Ми живемо в приватному будинку, а наш син – у багатоповерхівці. Разом зібралися й поїхали з міста. Уже російські танки були в Охтирці. Потім наші їх розгромили, і росіяни ще довго переховувалися, перевдягнуті у звичайний одяг. Нам пощастило, бо ми не були в окупації. Тільки будинки дуже постраждали.
Старші люди говорять, що навіть німці такого не робили, як російські солдати. Їхала російська колона, а за ними – автомобіль. То росіяни зупинилися й розстріляли його. Це шокує, звичайно.
У мене інвалідність третьої групи, мені давали продуктові набори. Це дуже добре. А щодо ліків, то в мене дочка живе в Кропивницькому, вона висилала на Котельву. У нас Нова пошта не працювала. Син їздив і забирав. Я хворію на цукровий діабет, а чоловік після інфаркту. Ліків потрібно багато. У наших аптеках нічого не було.
Нікуди ми не поїдемо. У нас кролі, кури. Ми не можемо їх покинути. Зараз тут спокійно – не так, як було в перші дні війни. Тоді все кидали й тікали.
Живу надією, що перемога буде за нами. За дітей сильно переживаю. У них були плани, а тепер усе змінилося. Чекаємо, коли закінчиться війна. Я надіюся, що у 2023 році це станеться. А як воно буде – не знаю.
Чекаємо перемоги, щоб відновити країну після розрухи. Хоча спочатку важко буде.
