В окупації Станіслав зі своєю командою вирішував проблеми односельців. Коли виїхав у громадських справах до Запоріжжя, його попередили, що додому повертатись небезпечно. На свій страх і ризик він приїхав за дітьми

Зранку ми прокинулися десь о п’ятій годині від звуку ракет, які пролітали повз нас. О шостій ми вже знали, що почалася війна. А найперше ми почули гуркіт, наче від літака, подивилися – а то пролітали ракети.

Десь на третій день пропав у магазинах хліб. Ми від Мелітополя знаходимось десь за 70 кілометрів. Із Запоріжжя привозили дріжджі. А в сусідньому селі є пекарня. Просили, щоб нам спекли хоч по 200-300-грамовій буханці хліба. А десь через тиждень ми налагодили зв’язок із Мелітопольським хлібокомбінатом. 

Машиною моєю їхали туди з секретарем, везли готівкою 20 тисяч і брали тисячу хлібин. Привозили спочатку в одне село, потім - в інше.

Коли росіяни на будівлі сільради український прапор скинули і топталися по ньому ногами – оце мене найбільше шокувало. Я людина з радянських часів, пів життя прожив у Радянському Союзі, а пів життя – в Україні. І тоді ми мали свою національну ідентичність, ніхто нам не забороняв ходити у вишиванках на свята, ми розмовляли українською мовою. А тут - просто приїхали, зірвали прапор і скинули.

19 червня ми виїхали до Запоріжжя з моїми працівниками – свідоцтво про смерть робити, а дітям – свідоцтва про закінчення школи. Ми стояли дві доби у Василівці, а потім виїхали і були декілька днів у Запоріжжі. Збиралися повертатися, але нам подзвонили з дому і сказали: «Не їдьте. Тут був обшук, вас чекають». Але мені все одно довелося їхати, бо там залишалися діти: син, донька і двоє онуків. Я повертався сам, без дружини, і забирав дітей.

Коли ми виїхали з Василівки, заїхали в Кам'янське і побачили український блокпост, де стояли молоденькі хлопці-строковики, то всі плакали та обіймали їх.

Ми позбулися всього. З чим виїхали - з тим і залишилися. Зрозуміло, що це не вплинуло на нас позитивно. Люди по два роки не були вдома і не бачили рідних. У мене там сестра залишилася, у дружини також там родичі, які не виїхали з різних причин.

Мені хотілося б, щоб ми повернулися до рідних домівок і все відбудували. Навіть якщо взагалі нічого вдома не залишилося, то я повернусь і буду заново будувати, тому що там - моя батьківщина, мої предки, дідусь, бабуся. Як я можу туди не повернутися?