Лідія Олексіївна від початку війни не залишала Охтирку. Було важко: часом ніде було купити харчі, хворий син нервувався і взагалі перестав спати

Мій син - інвалід першої групи. Йому 30 років. Він психічно хворий, не ходить і не балакає. Коли війна почалась, ми не могли купити для нього ліки і це було найстрашніше. Після першого обстрілу син так налякався, що перестав спати. Я ледь з глузду не з'їхала.

У перші дні ми сина в погребі ховали. Потім не могли його витягнути звідти, сусіди допомагали. У нас цілий місяць були бомбардування, це був ад. Зранку і до вечора ми не знаходили місця собі.

Квартиру нам розбили, живемо на дачі. Зараз світло вимикають. Іноді електрика є лише дві години на день.

На початку війни було важкувато з їжею, але у нас були деякі запаси. Церква надавала гуманітарну допомогу – хліб, крупу. Було м'ясо, ділили потроху. Потім почали відкриватись магазини. Волонтери почали ліки везти з Полтави, то стало легше.

Щоб якось зекономити, я ділила ліки. Раніш давала синові пігулки три рази на день, а з початком війни одну таблетку на два рази ділила. Але такі дозування, звичайно, не мали ніякої дії.

Сподіваємось, навесні війна закінчиться. Ніхто не думав, що буде таке страхіття коїтись.